Візантійський ерудит Тимофій Газький у своєму енциклопедичному творі «Про тварин» пише таке: «У грифа грудина й верхня частина тіла нагадують коня. Дзьоб та крила — пташині, а хвіст і спина — як у Лева. Люди ловлять грифа і з його пір'я роблять дорогоцінні сагайдаки, а з його кігтів — кубки. Коли він старіє, тоді його дзьоб викривляється і не дає йому споживати їжу. З часом він помирає від голоду».
Римський книжник Марк Сервій Гонорат Граматик вважав, що грифи живуть у Гіперборейських горах на північ від Танаїсу. Він називав їх «посвяченими Аполлону» та «знаними ненависниками коней». Його повідомлення підтверджують виписки святого Ізидора Севільського. Географ Полікарп повідомляє, що грифи можуть злягатися з кобилами і мати від них нащадків. Цих нащадків Полікарп називає напівгрифами і грифонами. На відміну від правдивих грифів, грифони не вміють літати, хоча мають невеличкі крила. Зате грифони швидко бігають і в степах доганяють степових Барсів. Кобили, які народжують грифонів, вмирають при пологах. Полікарп вважає, що це відбувається від того, що рудиментарні крильця маленького грифона розривають тіло кобилиці. Грифони, немов мули, неспроможні мати нащадків.
Повідомлення Гонората про те, що грифи були особливими істотами, присвяченими Аполону, наводить на думку, що живих грифів, або ж реліквії, виготовлені з їхніх трупів, мешканці давньої Гіпербореї використовували у містеріях та відправах на честь небесного божества Дангара (Танхери), якого античні ерудити, традиційно схильні до всеможливих екстраполяцій і порівнянь, зазвичай ототожнювали з Аполоном і Мітрою. Можливо також, що грифи були священними тваринами Дангара і дресировані представники цього племені утримувалися при храмах Дангара.
Знаменитий італійській мандрівник Марко де Поло за довгі роки своїх дивовижних мандрів Азією і Тартарією жодного разу не зустрів грифа у тій строкатій і синтетичній подобі, яку йому так вперто й наполегливо приписують стародавні авторитети на чолі з Ктесієм Книдським. Він писав, що насправді гриф є гігантським орлом і живе він на випалених сонцем островах Південного Океану. Варто зауважити, що шляхи знаменитих подорожей Марка проходили набагато північніше за ті бактрійські та індійські землі, де мав би звивати свої неприступні гірські гнізда легендарний гриф Ктесія і Тимофія.
У славетних персидських поемах гриф згадується як Альшимург. Східні поети, котрі надзвичайно схильні до використання у своїх поемах метафор і гіпербол, називають його Винищувачем слонів та Залізнодзьобим Володарем Небес. Вони настільки обожнюють цю істоту, що навіть екскременти альшимурга називають священними і помічними від усіх хвороб, які насилають демони Ночі.
Один з цих персидських поетів, Пірдос[33], описує бій Іранського героя Аспандара з Альшимургом. Це дуже дивна оповідь. Герой Аспандар у ньому поводиться зовсім не героїчно. Принаймні, негероїчно з точки зору освіченого європейця, звиклого до розуміння героя, як шляхтича і безумовної людини честі. Аспандар, як про нього оповідає Пірдос, сховався у величезній залізній скрині і звідти — захищений нездоланним залізом — штрикав в Альшимурга гострими списами. Скалічений і скривавлений Володар Небес стає потім легкою здобиччю цього, з нашого погляду радше хитромудрого, аніж хороброго, мужа.
Можна також згадати уривок з Павсанія, якого всі відомі та визнані дослідники Стародавніьої Еллади вважають незаперечним авторитетом та сумлінним фіксатором достовірних подій і фактів. Павсаній у Восьмій книзі своїх «Описів Еллади» зазначає: «У пустелях Аравії серед інших диких тварин зустрічаються птахи, яких називають Стимфалідами. Для людей вони не менш небезпечні, аніж Лев і Леопард. Ті мідні кольчуги і лати, які носять люди, ці птахи пробивають; але якщо сплести товстий одяг, зробивши його з кори, тоді дзьоби Стимфалід застрягають в корі. Ці птахи подібні до ібісів, але дзьоби й кігті в них набагато коротші й не загнені, як в ібісів».
33
Згідно з теперішньою транскрипцією імені - Фердоусі, великий поет середньовічного Ірану.