— Дві ватаги постійно чинять шкоду на шляхах між Станиславовом і Жукотином. Ще одну ватагу бачили місяць тому біля солеварень, вони там тривожили орендарів і нападали на профосів. Ще одна компанія торборізів сидить у горах за Болеховом. Там, у скелях, у них ціла фортеця збудована.
— Тоді лишаємося тут, — вирішив Пінзель. Голова його всупереч волі хилилася на груди.
— Як скажете, пане Майстре, — знизав плечима кавалер Анцо. Він перезирнувся з братом Володиславом. Той на знак згоди примружив очі. «Який усе ж таки потворний у нього цей шрам!» — укотре вже подумки поспівчував кавалер.
Господар покликав служницю. Разом вони відвели стомленого скульптора на другий поверх будинку. Там йому приготували затишну кімнату. Анцо затримався за столом. Він налив собі ще вина, дочекався повернення брата Володислава і сказав йому:
— Дякую тобі, брате, за цю пречудову історію про помічні води. Було так переконливо оповідано. Але ж… Чи не траплялися часом вам біля тих цілющих джерел накреслення таких літер: Т.О.Н.Р.А.
— Правдива розповідь цінніша за старе вино, — знову скривив свій страшний шрам брат Володислав і випив до денця свій кубок. Вино змочило його довгі вуса. Анцо зрозумів сказане як каламбур і відповів доречною мімічною вправою.
— Отже, там були такі літери? — перепитав він.
— Мені відомо, — сказав брат Володислав, ніби не чуючи запитань кавалера, — що ти, брате Анцо, є великим знавцем та тонким поціновувачем поезій незрівнянного Гая Валерія Катулла[46].
— Я зустрічав і глибших за себе знавців цього поета.
— Тим не менше я дозволю собі запитати тебе, брате, що означають такі от рядки Катулла:
— Ці рядки, брате, перекладаються приблизно так: «Кожен з нас мусить, пишучи різні віршики, гратися віршованими розмірами в різний спосіб, вживаючи вино, влучно відповідати на кпини». Ці слова, на мою недосконалу думку, є певною вимогою до застільного товариства, якщо, звісно, воно достойне, шляхетне і складається з правдивих поетів.
— Хіба я не виконав сьогодні всього, що вимагав від застільного товариства великий Катулл?
— Я щось не чув сьогодні твоїх віршів, мій брате… До речі, в цього віршика неперевершеного Гая Валерія, якщо ти знаєш, вельми цікаве закінчення, — повідомив кавалер після певної паузи, допив вино з кубка і розсміявся.
Брат Володислав спрямував на мальтійця важкий погляд. Тепер його шрам нагадував гебрейську літеру «гімел», а мокрі вуса мишачими хвостами звисали нижче від підборіддя.
— Яке ж там закінчення? — спитав він.
— Est vemens dea: laedere hanc caveto! — «He дратуйте богиню, яка тепер несамовита!»
[Темний Гай біля Золотого Потоку, Поділля, ніч на 19 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]
Крики й постріли навели учня Бомбари на думку, що трапилося щось фатальне. Він намагався роздивитися те, що відбувалося навколо вертепу Неймана після акції, вчиненої китаянкою. Але оскаженілий ведмідь не дав йому вилізти з-під килимів і здійснити рекогносцирування. Одна з кліток опинилася якраз між шинком і возом, де сховався Джіованотто. Віз від клітки відділяла відстань, менша ніж півтора ліктя. Як тільки втікач вистромлював носа з панських лахів, люте звірище кидалося в його бік, тягло могутні лапи, і страшні пазурі дерли на шмаття відгорнені краї килимів.
Тільки коли рейвах вщух, а частина карет знялася з двору й втекла в бік Бучача, Джіованотто наважився злізти з воза. Він дуже ризикував, зістрибуючи на землю з того боку, що був обернений до Темного гаю. Але нічого страшного не сталося. Ніхто не вистрелив з темряви, не кинув ножа. П'яний челядник, що звіддаля стежив за ведмедями, проводив його очманілим поглядом до самого лісу. Свирові гайдуки зовсім не зауважили втечі молодого убивника. Вони й далі тримали оборону від удаваних опришків навколо шинку. Там, усередині, все ще перебували пан староста, княжа челядь та найвідданіша частина гостей-мисливців.
Темний Гай зустрів учня Бомбари різким запахом глиці і мертвою тишею. Джіованотто на мить завмер і прислухався. Шум каретного поїзда втікачів ущух, стишився собачий гавкіт. Перешіптувалися поранені під час стрілянини дерева. Десь далеко гукали сови. Над головою убивника щось тихо шкреблося, певно білка. Намагаючись не видавати себе жодним звуком, учень пірата рушив на схід уздовж Бучацького шляху. Найдужче він боявся засідки. Час від часу під його ногами тріскало сухе віття. Це тріщання у лісовій тиші здавався гучнішим за постріли.
46
Гай Валерій Катулл Веронський (G. Valerii Catulli) — римський поет (87—54 роки до Різдва Христового). Автор збірок любовної лірики та порнографічних поезій.