Ще літнє сонце не з'явилося на східному обрії, а таксидерміст вже закладав бричку. Стривожена Хава метушилася поряд. Заглядала в посіріле обличчя чоловіка.
«Ти надовго?» — спитала вона врешті-решт.
«Це відомо лише Йому, жінко», — Цві очима вказав на небо.
Хава заплакала. Потім заплакали діти.
[Руїни старого замку в околицях Овруча, ніч на 23 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]
Правнукові гетьмана Многогрішного тієї ночі наснився дивний сон. Перед літнім сонцестоянням йому завжди снилися дивні й довгі сни. З року в рік. Цей сон переніс підпоручика у Двори Хаосу. Він ішов безкрайнім полем, яке було всіяне сміттям. Тут лежали уламки мармурових колон, уламки меблів, уламки зброї і уламки людей. Коли він проходив повз них, вони ворушилися, ніби намагалися встати. Це було моторошно.
З неба на Двори Хаосу падало нове сміття. Обгоріле й сіре, вкрите плямами і блискуче. Різне. Чим далі йшов Многогрішний під тим сміттєпадом, тим вищими ставали купи уламків. Ці купи не були мертві. Вони дихали, немов тіла гігантських істот. Вони випускали з себе гази розпаду. З глибин сміттєвих гір доносилося бридке шарудіння. Підпоручник не бачив щурів, але знав, що вони десь поряд — хижі й величезні. Шлях між купами уламків обірвався. Многогрішний видерся на сміттєву гору. Попіл падав на його волосся. Він не побачив обрію. Двори Хаосу зливалися з обернутою куполом чашою неба. Сірого одноманітного неба, окупованого вічним присмерком.
Десь там, де сутінки ховали сміттєву неозорість, він побачив вежі. Вони височіли далеко. Страшні і темні. Він знав, що до них йому не дійти. Що до тих веж не зможе дійти жоден із смертних. Що навіть побачити ці вежі можуть лише найвиразніші з грішників, багатогрішники. Він дивився на передвічні вежі Володарів Хаосу й не смів озирнутися. Він був упевнений, що зграя гігантських щурів підкрадається до нього ззаду. Він відчув запах їхніх жорстоких тіл — відчув царя смородів і приготувався до загибелі. Коли цар смородів став нестерпним, він прокинувся.
Блодо сиділи біля ватри, курили люльки. Зв'язаний самозванець тихо скиглив крізь кляп. Сморід ішов від нього, певно, знову наробив у штани. Манька, котра тулилася поряд, відкрила очі й питально подивилася на свого пана.
— Й де ж ті три гості, що ти їх мені напророчила? — спитав він китайською.
Мао Мянь не відповіла. Вона не хотіла засмучувати свого доброго пана. Адже вона ще раз кидала палички «і»[47] і вже знала правдиві імена тих гостей. Їх звали: Перемога, Невдячність, Забуття.
[Помістя Анни Стефанії Яблоновської-Тичковської, селище Княгинин-Бичів, Руське воєводство, ранок 23 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]
— Jezu! Стасю, дівчинко моя, як Ви виглядаєте! — сплеснула руками лібертенка Яблоновська.
— Я рятувалася від опришків, тето, — прошепотіла крізь сльози застиджена дочка коронного шляхтича Казимира Тичковського і долонею затулила дірку на сукні.
— А це Ваш рятівник? — усміхнулася лібертенка в бік симпатичного білявого юнака, одягненого по-простацьки.
— Так, люба тето.
— А оце що за чудо, Matka Boska? — усмішка Яблоновської стала ще ширшою, коли вона подивилася на Діоніджію.
Акробатка й дійсно виглядала неземною істотою. Бруд і розірвана пелерина, яка була її єдиним одягом, дивовижно пасували юній італійці. Вона була з тих рідкісних жінок, класична краса яких тільки підкреслюється випадковим вбранням. Залишки машкарадної позолоти на її зачісці виглядали настільки доречно, що здавалося: їх наклав у модній паризькій цирульні вишуканий митець-маньєрист. Величезні зелені очі Діоніджії світилися тією веселою готовністю до всього, яка так збуджує колекціонерів тілесних розваг, пересичених і вигадливих.
Яблоновська миттєво оцінила цей скарб насолод, що невідомо як опинився у загребущих рученятах її молодшої родички. Хлопець їй теж сподобався, хоча в ньому тонке єство лібертенки відчувало небезпечну темряву. Зрештою, небезпека теж була однією із збудливих речей світу сього. Тридцятишестирічна Яблоновська йшла назустріч небезпекам з тим бадьорим настроєм, з яким зазвичай входила до домашньої Зали Оргій. Чого боятися, коли на твоїх очах збігає короткий вік жіночого тіла? Коли починають відвисати колись бездоганні груди, важчають стегна і талія зникає під упертими набряками сала…
— Ви всі мої гості! — сказала лібертенка і покликала прислугу. Челядь отримала накази й розбіглася гріти воду для двох ванн, готувати спальні і накривати на стіл. Господиня дому поцілувалася з родичкою й непомітним рухом торкнулася пружного стегна акробатки. Та примружила зелені очі в бік «любої тети» й провела губами кінчиком язика.