Змучена пригодами Стася нічого не зауважила. Зате зауважив Джіованотто і зробив певні висновки. Він був страшенно голодний і, майже не криючись, принюхувався до запахів з кухні. Судячи з тих пречудових запахів, найближче майбутнє визначалося тими зірками і планетами, що протегують убивцям та шпигунам.
[Дім Іоанна Георга Пінзеля, місто Бучач, Подільське воєводство, сполудня 23 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]
— Я не бачу жодних підстав для переляку, шановний Цві, — сказав Майстер Пінзель, коли вони вдвох розгорнули шкіру на столі в майстерні скульптора.
— Святі Праотці! Ви що, пане Яне, направду не розумієте, про ЯКИЙ келих ідеться? Рашит Га-Галгалім! Келих Перших вихорів Творіння! Ауфанім! Колеса в колесах Херувимів! Не розумієте, ні? — обличчя Цві, здавалося, ось-ось вистрибне з власної бороди.
— Не виголошуй цих страшних назв, Цві. Вони не повинні бути виголошені за межами таємних святилищ…
— За межами святилищ?! Вони написані на цій шкірі. Святою мовою Авраама та Ісаака! Ось і ось, бачите? Бачите? Отут, між «Ях» та «Разіїль». Так-так! Не відводьте очей, пане, не відводьте, Ви ж розумієтеся на нашому письмі! Ось і ось, га?
— Розуміюся, так. Але це лише твої припущення, Цві. Це поки що лише твої припущення.
— Господи Боже мій! Горе мені! Пахад! Нащо я взявся за цю прокляту шкіру, горе мені, горе моїм дітям!
— Це можуть бути лише особливі клейма майстрів-опудальників Ордену Храму.
— Пахад! Горе мені, дурному, горе!
— Припини негайно!
— А Ви, пане, припиніть казати бозна-що. Які ще там «клейма»? Я що, не бачив ніколи клейма? Я сорок років, аби Ви знали, реставрую шкіри, це таки так!
— Не кричи так. В домі повно прислуги. Зараз вони всі збіжаться під двері слухати твої крики… Чому ці знаки не проявилися раніше?
— Хіба я знаю? Я обробляв її три тижні. А з'явилося тільки сьогодні вночі.
— Ти змінив складники розчину?
— Ні!
— Добре подумай!
— Кажу ж: ні!
— А хтось із твоїх дітей не лазив часом до робітні?
— Вона завжди міцно зачинена.
— Чи не пов'язане це раптом з наближенням свята Дня сонцестояння?
— Яке таке свято? Сонцестояння? Тьху! Поганське свято зебулітів-язичників, що скачуть через вогнище…
— Помовч! Краще скажи, чим треба намастити шкіру, щоб знаки знову стали невидимими.
— Звідки я знаю?
— Ти пробував щось з ними робити?
— Пробував розчином оцту.
— З глузду з'їхав?!
— Слабеньким розчином, не турбуйтеся.
— Не вийшло?
— Самі бачите.
— Добре…
— Нічого доброго. Всі загинемо.
— Помовч!
— Все йдно… Може, Ви мені скажете, що ми тепер робитимемо.
— Ми спочатку перемалюємо знаки і літери…
— Заради Бога, пане Пінзелю!
— …Перемалюємо, кажу, а потім замастимо малюнок срібною фарбою і натягнемо на фігуру грифа.
— Та дурна фарба колись злізе.
— Колись усе злізе. Не нам з тобою, Цві, думати про «колись».
— Добре, не нам… Але, заради всього святого, пане, не треба нічого звідси перемальовувати і переписувати. Не треба нікому нічого казати, заклинаю Вас кров'ю дітей наших! Нехай тільки ми вдвох знатимемо…
— Тільки ми, Цві, тільки ми… Не плач, старий, ці знаки не згіршили нашої долі… Певно, ті, хто полює за Паладіумом, краще нас знають про ці знаки. Про їхній сенс і значення. Про той келих… А тепер і ми знатимемо. А знання, як відомо, це сила.
[Середмістя королівського міста Львова,сполудня 1 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]
Кавалер Анцо і брат-тайлер причаїлися під аркою старовинної вірменської кам'яниці. Йшов набридливий холодний дощ. На Львів з північного заходу наступали сірі авангарди ранньої осені. Кам'яне середмістя ніби зіщулилося під лантухами низьких хмар, безсило обвисли прапори на вежах Ратуші і Високого Замку. Тільки невтомні кузні на Королівській площі розганяли морок червоними сполохами горен і брязкотом заліза. Там ремонтували візки, брички, карети і тарантаси, немилосердно розхитані ґрунтовими дорогами Галичини.
Мальтієць і франкмасон вже другу добу полювали на людину, яку тут називали Станісласом Вацебою. На його слід вийшли довірені люди мальтійця у Празі. Довірені люди переконалися, що саме Вацеба був тим молодим ченцем, котрий вистежував Гіса Цивілія два десятиліття тому. Тепер він заможно жив у Львові як вчений поліглот і викладав латину в бенедиктинському Колегіумі. Станіслас вже не носив сутани, мав жінку з місцевих патриціанок і цегляний будинок у передмісті. В тому його будинку, окрім родини, жили войовничого вигляду слуги. Інші викладачі Колегіуму не приятелювали з поліглотом. Міські пліткарі подейкували, що час від часу месіра Вацебу навідували суворі люди у темних плащах. Ці таємничі гості з'являлися переважно проти ночі і залишали будинок латинознавця перед світанком.