— Ви приїхали сюди, рятуючи ЇЇ від папістів?
— Так.
— У цьому я бачу прикрість для Вас… На Батьківщині ви таки стали би знаменитим скульптором. З Вашим талантом, Майстре, Боже ти мій! Славетним, як Берніні, — опудальник розвів руки, показуючи розмір можливої слави. — Різали б мармур, білий, як молоко, заробляли б купу золотих талярів. Такому Майстрові не місце серед тутешніх незграбних штурпаків[7]. А дерево — не мармур. Далеко не мармур. Горить, гниє…
— Тут теж є храми, які потребують прикрас в Ім'я Єдиного. Задумів Великого Архітектора Всесвіту не можна зрозуміти таким простим людям, як ми з тобою. У всьому існує прихований сенс.
— Таки так, наш премудрий ребе з Вами би погодився, — усміхнувся Цві.
— Скоро я почну шукати наступника.
— Боже ти мій, Ви ще молоді.
— В мене передчуття. Щось має статися.
— Це тільки нічні страхи.
— Ні, я відчуваю, що цей Паладіум продовжує жити пророчим життям. Він дедалі частіше посилає мені погрозливі сни. Треба шукати наступника.
— Серед наших Вам не поможуть.
— Я знаю, Цві, я знаю…
Коли Хава запросила Майстра до столу, на містечко наповзли сутінки. Музика в шинку стала веселішою. До рогатки на Бучацькій дорозі вийшла змінна сторожа — сивий кульгавий Михась з відставних гайдуків Канівського старости, міщук Наснага та молодий здоровань Петро, небіж чинного Буданівського війта. У вартових були рушниці і шаблі.
Часи були неспокійні, опришки знову почали турбувати подільських дідичів і дрібні єврейські містечка. Країною гуляли ватаги найманців з колишнього війська Моріца Саксонського, здичавілі і небезпечні. Інші волоцюги також збивалися у зграї і мали зброю. Тож варта при рогатці була настороженою й добре спорядженою. Щоб їх не застали зненацька, вартові ховалися на дерев'яному помості, укріпленому між гілок велетенського дуба та замаскованому плотом і листям. З цієї позиції було добрі видно шлях і поле перед густою дібровою.
Вже визоріло на небі, коли вартові побачили на шляху двох перехожих у крислатих капелюхах. Такі капелюхи полюбляли носити найманці, тому вартові приготували рушниці, запалили ґноти і прицілилися у зайд. Коли ті дійшли до рогатки, Наснага крикнув на все горло:
— Стій де стоїш!
Перехожі перезирнулися й зупинилися. Кремезніший, непомітно зробив півкроку назад й тим переніс вагу тіла на праву ногу.
Наснага запалив смолоскипа й зістрибнув на дорогу. Михась і Петро не опускали рушниць. Міщук підніс вогонь до облич перехожих, роздивився.
Найбільші підозри викликав у нього старший з перехожих. Кремезний і широкий, він чимось нагадував велетенського павука. В нього було обличчя старого розбійника: жорстоке, з важким підборіддям, порізане не тільки глибокими зморшками. Два виразні шрами тяглися через його підборіддя, від чого воно здавалося ще масивнішим, червоні кола від запалення оточували вибляклі байдужі очі. Під простою полотняною сорочкою відчувалися могутні напружені м'язи. Зате молодий виглядав на святенника. Худий, з видовженим млявим обличчям пісника. Старий дірявий капелюх наповзав йому на вуха. Його блакитні очі дивилися на вартового зі співчуттям та втомою. Так істоти високих світів дивляться на чергу праведників перед брамою Раю.
— Хто такі? — спитав Наснага.
— Ми прочани, — сказав молодший. — Ідемо додому від Почаєва, від святої Лаври.
— А де той Ваш дім?
— Ми литвини, з володінь ясновельможної доміни Радзивіллової.
— А називаєтеся як?
— Я Тадей з фамілії Родків, а мого батька звати Мартином. Він німий, не говорить, — додав білявий прочанин.
У Наснаги виникли нові сумніви і підозри. Син був разюче не подібний до батька. Вартовий міг би заприсягтися, що ці двоє є дітьми різних народів. Той, хто назвався Тадеєм, був з півночі, можливої що й з Литви. Але шкіра татуся Мартина явно зістарілася під південним сонцем. Одне тільки те, що перехожі назвалися прочанами, стримували Наснагу від рішучих заходів. Прочан у містечку приймали з християнською любов'ю. Плебанія утримувала великий заїзд, де паломникам за кошт громади давали нічліг, воду та поживне вариво. Громада з дозволу старости брала з місцевих євреїв додатковий податок, більша частина якого йша на побожну справу.
Зважаючи на такі обставини, вартовий продовжив розпитування.
— Чи є у Вас відпускні папери?
— Ми, прошу пана, не хлопи, — зауважив Тадей. — Ми маємо лист до самого пана ліценціата Яздзовського від нашого владики Григорія з його благословенням.