Вона, як завжди, була вся у чорному, безгруда, худа і пряма, немов палиця. Високий мереживний комір плаття Мантшиковської огортала подвійна нитка перлин, до якої було причеплено крихітний золотий релікварій зі шматочком мощей святої мучениці Теодорини. Мощі, як знав отець Мартинович, стара діва купила колись за ціну шести прибуткових сіл Турівського куща. Обличчя її було аскетичне, жовтаво-воскове. Отцеві здавалося, що шматок мовчазної і холодної темряви завжди передує цьому обличчю.
Мантшиковська чорною вороною сиділа на твердому ослінчику за плетеною ширмою. На цьому ослінчику в притулку сповідали тих, хто був у потребі. Отець потягся до шухляди за єпітрахиллю, але стара діва зупинила його:
— Не маю наразі, отче, належної для сповіді ясності духу. Також маю свого духівника, висвяченого в правдивому римському обряді… Але невідкладно потребую Вашої мудрості, — голос у неї був сухий і владний.
— Всі мої нужденні і вбогі знання, панно Теодорино, відкриті для Ваших потреб, — сказав отець Мартинович, присідаючи на ослінчика. — Незважаючи на те, що мене висвячено в обряді східному.
— То направду не важливо.
— Ви згадали…
— О ні, я не хотіла образити Вас…
— Я не образився.
— Але те, про що ми говоритимемо, отче, має вмерти за цією ширмою.
— Так і буде, вельможна панно.
— Покляніться.
— Господом присягаю.
— Дякую Вам, отче, що не гордуєте забаганками такої грішниці, як я.
— Не кажіть такого, панно, бо ж мені добре відомо, що Ви ведете направду побожний та благодійний спосіб життя. Тепер це рідкість.
— Рідкість, бо князі розбестилися, забули Слово Боже і ввели у спокусу малих та залежних своїх. Ікони плачуть кривавими слізьми, війська схизматиків плюндрують землі Речі Посполитої. То впав на грішні наші голови справедливий гнів Божий. Новітні Валтасари пиячать і блудять, не бачачи, що загибель прийшла вже під мури сього Вавилону!
— Ваша правда.
— Але є щось страшніше за валтасарові гріхи пана старости та інших сліпих поводирів царства сього, — урочисто промовила Мантшиковська, дивлячись кудись повз отця, і темрява перед її обличчям напружилася.
— Що саме?
— Голос пекла, отче.
— Як?
— Чи знаєте Ви, отче, що таке «голос пекла»?
— Знаю, вельможна панно, що так посполиті називають звуки, що виникають при сильній пожежі, коли горять церква або костьол з кам'яними мурами. Тоді вогонь гуде, немов гадська труба. Також у Константинополі чули ніби диявольський регіт, коли славетну церкву Святих Апостолів бусурмани перетворювали на мечеть. Праведний Владика Неофіт казав тоді вірним еллінам, що це також був «голос з пекла».
— Можливо. Але правдивий голос пекла я чую щодня у цьому грішному місті.
— ?
— Так, отче. Й Ви, маю певність, теж знаєте, звідки лине той голос. Міські патриції злочинно пригріли чорнокнижників; диявольські чаклуни-пентаграмники опосіли сей проклятий Бучач.
— Це тяжкі підозри, панно. Для офіційного формулювання таких звинувачень у нашу освічену добу потрібні вагомі докази. Дуже вагомі. Адже іноді, за старих часів, невинні забави та простацькі забобони сприймали за інвазії Диявола і страчували як винних, так і невинних.
— Невинних, кажете? А чи можете Ви означити, що є злом, отче?
— Я лише бідний отець-декан, вельможна панно, і не є авторитетом у теології. Але святі Отці Церкви в минулі епохи вже зробили таке означення. І я у своїх визначеннях і спробах спираюся на ясну правду їхніх богонаснажених праць.
— А кого, прошу отця, з Отців Ви маєте за найбільшого авторитета?
— З допомогою праведних книжників Агафона і Григорія, афонських старців, котрі знаються на екзегетиці[54] та розумному робленні чернечої аскези, сподобився я зрозуміти складні богословські писання святих Діонісія Ареопагіта, учня Апостола Павла та святого мученика Максима Сповідника. На предивних писаннях цих достойних мужів Церкви стоїть стовп мого осягнення Божої Істини.
— А цих достойних мужів визнає святими й авторитетними Вселенська Церква чи лише Східна?
— Корпус творів святого Діонісія визнано канонічним за часів святого Римського Папи Григорія Великого.