Прочанин витягнув з-під свитки складений кувертою[8] пергамент і дав Насназі. Той обережно розгорнув, посвітив смолоскипом. Рекомендацію прикрашав великий печатний — у три кольори — герб Могилівського єпископа, приклеєний до пергаменту і прошитий тонким червоним шнуром. Але така респекція тільки збільшила підозри вартового. Гербовий папір аж ніяк не пасував до вигляду двох дранів у селюцькому одязі з мотузяними пасками на стегнах.
«Вельми підозрілі кнурики, — визначив проникливий міщук. — Підозрілі й дуже-дуже небезпечні. Треба їх зв'язати, а зранку відправити на допит до катів пана старости».
Татусь Мартин, певно, щось побачив в очах вартового. Щось таке, що змусило його діяти. Його хворі буркала не втратили гостроти, а руки — вправності. Не встиг Наснага дати умовний сигнал своїм товаришам (торкнутися руків'я шаблі), як обидві руки старого розбійника стрибнули уперед. Ліва з розчепіреними пальцями — твердими, немов цвяхи, з гострими товстими нігтями — вп'ялася в очі Насназі, осліпила його й паралізувала болем. З рукава правої вилетіло трикутне лезо, ковзнуло долонею й шугнуло до засідки.
Здоровань Петро так і не встиг зрозуміти: що ж вкоротило йому життя. Коли лезо пробило здорованеві горло, відставний гайдук Михась вистрелив. Він стріляв інстинктивно, ще не второпавши, що ж таке сталося. Він ще не бачив ані закривавленого обличчя Наснаги, ні сталі під щелепою Петра. Але вояцький досвід підказав йому, що там, на дорозі, раптом виникла смертельна небезпека. Вистрелив старий правильно, прицільно, враховуючи дурний правий закрут старої німецької рушниці, яку роками чистили товченою цеглою. Рушниця не підвела й гримнула на весь повіт. Михасева куля, напевно, пробила б таки голову молодшому «литвинові», але той навдивовиж спритно хитнувся, затуляючись від засідки, немов щитом, тілом напівмертвого Наснаги. Куля тільки чиркнула по щоці блакитноокого й закривавила його ліве вухо.
Наснага раптом закричав. Його страшний крик досяг містечка, майже випередивши звук пострілу. Загавкали пси. «Литвини» відстрибнули у темряву. Перед тим, як залишити осліпленого вартового, старий розбійник зламав йому шию. Міщук так і не встиг витягти шаблі.
Михась встиг ще раз вистрелити, але вже не так правильно. Постріл він зробив просто в темряву. Потім ворожа пістолетна куля пробила йому легеню. «Литвини» побігли до лісу. Бігли вони довго, перебралися через неглибоку, зарослу очеретами річку, знову бігли. Зупинилися, коли стали відмовляти ноги. Відсапавшись, прислухалися: чи не чути псів?
— Mannaggia la miseria[9] … Святий Марсіно, це ж якесь прокляття, — сказав Бомбара, розглядаючи пошкоджену під час втечі пістолетну люфу[10], — йти, йти, нарешті дійти до самісінького лігва хитрунів, а на рівному місці потрапити у таку халепу! Рогса troia![11]
— Чому ти напав на нього? — спитав учень старого вбивцю.
— Він нас викрив.
— Як?
Бомбара знизав плечима.
[Будинок скульптора Іоанна Георга Пінзеля, м. Бучач, Подільське воєводство, 2—3 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]
Дружина славетного скульптора Іоанна Георга Пінзеля Маріанна Ельжбета стежила за модою. Тому вона знала, що найчарівніші й наймогутніші жінки Європи утримують салони, де відбуваються різні захоплюючі події: дипломатичні інтриги, любовні романи, дебюти геніальних митців, імпрези мандрівних містиків та несподівані з'яви галантних і палких молодих шляхтичів. Першим чоловіком Маріанни Ельжбети, уродженої шляхтянки Маєвської, був шотландський лейтенант Мак-Кейт. До того, як вступити на службу до польського короля Авґуста, лейтенант поблукав світами. Він часто розповідав юній дружині про розкіш паризьких салонів часів Регентства. Коли старий найманець врізав дуба, уява Маріанни була розпалена цими розповідями, десь правдивими, а десь і фантастичними.
В маленькому Бучачі, задуреному святенниками трьох релігій та заляканому дикими забавами Канівського старости, створити справжній салон годі було й сподіватися. Але дійова та пристрасна натура пані Пінзелевої все ж таки викликала до життя маленький салонний привид. Він, зрозуміло, не міг конкурувати з паризькими, але, тим не менш, став предметом чорної заздрості двох найбагатших бучацьких метрес — дружини воєводського коморного Граноцького та перестарілої діви Мантшиковської, останньої представниці колись славетної і численної землевласницької фамілії, бічної гілки Остророгів.