Пані Граноцька одної глупої ночі викликала до себе практикуючого містика Пуцея і замовила йому зліпити з жовтого воску ляльку — магічного двійника Маріанни Пінзелевої. Дружина коморного власноручно встромила у ляльку тринадцять довгих сталевих шпильок, але сподіваних наслідків ця чорна магія не мала: дружина скульптора на зло всім своїм воріженькам аж світилася від тілесного здоров'я та свіжого настрою.
Граноцька внаслідок цього зненавиділа практикуючого містика Пуцея, відібрала гонорар і наказала домашнім гайдукам добряче його побити. На своє виправдання нещасний маг заявив, що родину Пінзеля, швидше за все, охороняє якась таємнича могутня реліквія, здолати силу якої його пізнання у вроках не здатні. «Але, — казав Граноцькій практикуючий містик, — як тільки ця реліквія залишить дім Пінзеля, вчинені прокляття накинуться на цю родину, як зграя скажених гарпій». Ці жалюгідні теревені розгнівану пані аж ніяк не переконали. Її ненависть зросла, практикуючи містик Пуцей отримав додаткових канчуків.
Отже, незважаючи на підступні дії заздрісників, пані Пінзелева продовжувала тішитися своїм салоном. Того чудового літнього вечора, коли її чоловік зустрічався з Цві, в салоні чарівної Маріанни зібралася така цікава компанія, котра б прикрасила будь-яку вечірку у палацах Варшави і Кракова, окупованих в описувані часи нудьгою, пустими страхами та дешевими плітками.
Окрім господині салону і двох молодих симпатичних панянок Зосі і Стасі (котрі відігравали в салоні пані Пінзелевої ту ж роль, яку настромлені на гачок хробаки виконують у рибальстві), за щедрим столом дружини скульптора у той вечір мали сидіти: відомий католицький богослов, висвячений у східному обряді отець Мартинович, куртуазний та натхненний — хоча й далеко не юного віку — мальтійський кавалер Анцо Фіеделлі, молодий одописець і літерат Фердинанд Гнояк, офіцер для особливих доручень генерала Лаудона Андреє фон Керм, імпресаріо славетного мандрівного цирку Константінос Ніфонтопуло та у всіх сенсах «коронний гість» вечора самозванець Іван Пупков, котрий уже кілька років видавав себе за скинутого з російського престолу імператора Іоанна Антоновича.
Кожного з цих достойних людей привела до забутого Богом Бучача своя окрема життєва стежка. Найстарішим і найдосвідченішим завсідником салону пані Пінзелевої був галантний кавалер Анцо. Його повний пригод життєпис був переплетений з одною давньою інтригою, в якій були задіяні найвідоміші магнатські фамілії Речі Посполитої.
Інтрига була така. Останній із славетної фамілії князів Острозьких — Януш ще у 1609 році з неозорих своїх володінь на Волині та в Подолії влаштував ординацію, яку, не маючи спадкоємців чоловічої статі, передав доньці — княгині Заславській. Згідно із заповітом останнього з Острозьких у випадку згасання роду Заславських землі ординації мали бути передані Мальтійському командорству. В часи, про які йде мова, ординацією володів Януш Санґушко, нащадок Заславських по жіночій лінії. Цей Санґушко був страшним гультяєм, нестримним пияцюрою та марнотратником. Аби спекатися кредиторів, Санґушко продав землі ординації кільком магнатам, з яких наймогутнішим був воєвода руський Авґуст Чарторийський. Незаконна оборудка обурила всю Польщу і коронний гетьман Браніцький силою захопив та утримував за собою найсильніший замок спірної ординації — Дубненський.
Потоцькі виступили на боці корони, назрівала війна, в Дрездені повільно помирав старий невдаха Авґуст Третій, а родич Чарторийських — Станіслав Понятовський готувався на російських багнетах переможно ввійти до Варшави. Серед цієї веремії Мальтійське командорство теж не хотіло втрачати права на землі, законно заповідані Христовому лицарству. Тому Великий Магістр Ордену послав в Україну мальтійского кавалера Анцо Фіаделлі з повноваженнями Орденського посла. В Дрездені і Варшаві Фіаделлі не зміг нікому нічого довести, побував на межі загибелі, а тепер спостерігав за перебігом війни за спірну ординацію з Бучача, де староста Микола Базиль Потоцький поклявся на Святому Письмі до кінця стояти за права мальтійців. Виглядав кавалер Фіаделлі вельми велично: сивий, високий і прямий, як меч, він здавався древнім хрестоносцем, що воскрес у недоречній для таких героїв епосі.
Красень і ловелас Андреє фон Керм потрапив до Бучача завдяки Європейській війні. Австрійський командувач генерал Лаудон відправив його з розвідувальною місією за турецький кордон. Але фон Керм у дорозі підхопив лихоманку і потрапив до церковного шпиталю, яким керував брат отця Мартиновича канонік Дамазій. Тепер фон Керм поборов хворобу й швидко одужував. Можливо, його здоров'я вже й дозволяло йому вирушити у пограничні степи назустріч новим пригодам і турецьким ятаганам, але чарівні очі та мармурові плечі панянки Зосі затримували процес повного повернення сил до тіла хороброго офіцера.