Щоб змінити настрій розмови, пані Пінзелева проголосила тост за присутнього монарха, законного російського імператора. Всі стоячи сказали «Віват!», музики заграли «Глорію», і насуплене обличчя «Іоанна Антоновича» пом'якшало. Він розповів присутнім про смішну пригоду, яка сталася з ним у Львові. Пригода була направду смішною, навіть Зося припинила злісно зиркати на прислугу.
Третій тост проголошував імпресаріо. Він робив це з таким акцентом і говорив так заплутано, що гості не зовсім зрозуміли, за що ж їм пропонується пити. Більшості здалося, що Ніфонтопуло підняв застільну чашу за чарівну господиню дому та її видатного чоловіка, але Гноякові і Стасі примарилося, що грек п'є за швидше закінчення Європейської війни. Тому Стася, спорожнивши кубок іскристого вина, не зовсім доречно припустила, що Росію у найближчий час таки переможуть, а присутній тут «Антонович» нарешті посяде престол своїх предків. Фон Керм злобно пхикнув.
Він нагадав «шановній панянці Анастасі» та шановному товариству, що Священна Римська імперія, офіцером якої він є, в цій довгій та кривавій війні стоїть на одному боці з Росією проти божевільного Прусського короля Фрідріха, а тому він не допустить за цим столом образи союзної держави.
Мальтійському кавалерові довелося рятувати ситуацію четвертим тостом, у якому він запропонував усім присутнім випити за здоров'я гостинного володаря Бучача Канівського старости Миколи Базиля Потоцького, нащадка могутнього роду воєвод і гетьманів, непереможного вояка, славетного мецената та видатного мисливця.
Гнояк тим часом накинув оком на одну з прислужниць, яка виділялася з декольтованого загону ростом, вродою і спокусливо гнучкою талією. То одна, то друга з великих грудей холопки час від часу повністю вивалювалася з розрізу сукні. Ще один хитрий розріз під час руху повністю відкривав її довгу струнку ногу, розкішне круте стегно, а іноді й ніжні виголені глибини, споглядання яких змушувало літерата нервово соватися на оксамитовій подушці. Дівчина теж зауважила Гноякові погляди й навмисно так вихиляла стегнами, доливаючи вино до його келиха, що сукно літератових штанів почало зазнавати значних випробувань на міцність. Великі очі русинки заклично блищали, обличчя розчервонілось, а рука час від часу таємничо занурювалася під сукню.
Ця диспозиція не лишилася без уваги отця Мартиновича. Оточений густими хмарами тютюнового диму, богослов спостерігав за відвертим фліртом. Спочатку його погляд перехопила Стася. Вона ніби вперше побачила красиву холопку, котра якраз нахилилася над Гнояковим кюветом. Тонюсінькі брови Стасі зійшлися в гнівний трикутник. Адже, незважаючи на вродливе тонке личко, Стася була пласкогрудою. Її вузькі стегна і кістляві плечі також програвали у порівнянні з планетарними рубенсівськими формами, котрими неуважна природа аж занадто обдарувала юну русинку.
За поглядом Стасі до принад холопки помандрував і погляд «російського імператора», вже затуманений винними випарами. Гнояк і німфа опинилися майже в центрі уваги. Літерат це помітив, запанікував і несподівано вигукнув:
— Так, панове, оця комета, що, ніби рука непереможного Марса, вийшла на небо за волею Творця, віщує страшну поразку ворогам Великого Фрідріха Прусського, нашого нового Олександра!
Фон Керм рвучко піднявся, шукаючи руків'я шпаги. Красива холопка відсахнулася від столу. Пані Пінзелева дала знак козачкам, які непомітно ззаду наблизилися до розлюченого й уже п'яного офіцера. Кавалер Анцо також напружився, але різьблене обличчя його залишилося незворушним. За своє довге життя мальтійський лицар бачив багато застільних сварок і знав, що не так уже й багато з гучних банкетних полемік закінчується дуелями.
— Ви мусите вибачитися за ці слова! — крикнув Гноякові фон Керм.
— Вибачитися? Ая! Ми у вільній Речі Посполитій, — відповів поет, гордо задираючи своє гостре підборіддя, — я можу тут казати те, що думаю.
— А я можу вимагати від Вас сатисфакції!
— Вимагати можете, а отримати — ні!
— Ви — підлий боягуз!
— Я вільний шляхтич!
— Ви — лайно собаче!
Фон Керм нарешті знайшов ефес своєї зброї, але кавалер Анцо поклав на нього свою тверду руку.
— Кавалере! — заверещав фон Керм, намагаючись звільнити шпагу.
— Заспокойтеся, мій друже, — примирливо сказав мальтійський лицар. — По-перше, ми не повинні засмучувати наших дам сварками, а, по-друге, ми ж достеменно не знаємо, чи пан Гнояк направду шляхтич. Ви ж, друже мій, не будете дуельно битися міщуком?