Улас Самчук
ВТЕЧА ВІД СЕБЕ
РОМАН
Накладом Товариства "Волинь"
Вінніпеґ — 1982 — КАНАДА
Ця книга, роман "Втеча від себе" є продовження і закінченням трилогії "Ост" і одночасно може читатися як самостійно завершений твір.
Обкладинка мистця М. Левицького.
Рrinted by Тrident Рress Ltd., Winnipeg, Мап., Сапаdа
ШЛЯХ КРІЗЬ ВАЙМАР
I
Люди, можливо, сотворені йти стежкою дії,
але, можливо, вони не сотворені її розуміти.
Конфуцій
Можна сказати, що ціла ця довга, печальна повість взяла початок від цього випадкового місця на границі між Австрією і Моравією з назвою, раз Люнденбург, раз Бжецлав, ген по вінця заваленого воєнними втікачами переважно зі сходу Европи і, можливо, дехто ще пригадує винятковий місяць грудень, на диво теплий, без натяку на який-будь сніг, зі сухим, синім небом, коли це сталося.
І хоча це був знаменний, передостанній, 1944 рік Всесвітньої війни номер два, але в цій місцевості, як не кажіть, було спокійно і навіть мирно, дарма, що це всього вісімдесят кілометрів від древньої столиці Габсбургів, Відня, що його, як день так ніч, старанно навідували відомі літаючі фортеці Б-24 made in USA.
Але Люнденбург-Бжецлав ніяка рівня Відневі, це лиш один з теплих закутків цієї благословенної країни, де зріє виноград і живуть мирні, Це-Ка кайзерівського типу, люди з часу, коли ці істоти мали ще автентичну вартість на біржі універсального порядку вартостей. І ніяких ніде об'єктів значення воєнного, ані будь-якої протилетунської оборони. Ідеальне пристановище втікацтва, ранених, неспроможних.
Та ось, отого самого злудно-лагідного грудня, уявіть, за Демонстративно синього неба, в годинах передполудніх, несподівано і тут озвались сирени — пронизливо — гострі каскади звуків, які, мов огненна мітла, змітали все, що людського, гей би мишву, до підземних дір. На поверхні лишалися тільки будови, рослинство, тваринництво та напружена, мов тятива лука, мовчазність, а над усім, он там на глазурі небесної синяви з полуднево-західнього обрію, виринала зграйка летючих об'єктів кольору свіжого алюмінію з відблиском сонця, що поволі, без спротиву посувалась понад землею, рокотала, мов би гігантська кобзарська капеля та залишала по собі довгі хвостиська збитого сивого повітря.
Об'єкти зближалися, просувалися понад краєм міста, до нічого не торкалися й великодушно, там далі на північний схід, поринали у безвість. Ще раз зривались сирени, люди виходили з дір, життя робило — кроком руш, уперед і все слухняно, нога в ногу, рушало.
Це повторялося… Як не що-день то що-другий… Тиждень за тижнем… Люди звикали. Здавалося, що так воно і має бути, бо ж війна, бо ж фронти, а їх містечкові, крім бігання до дір, це не загрожує.
Одначе, знов таки несподівано, десь так д'середині грудня, коли все до цього звикло і коли навіть сирени, здавалось, не такі аж в'їдливі, за сивого, хмурого погіддя, це сталося. Летючі об'єкти, з якоїсь, їм лиш відомої, примхи, змінили поведінку, лукаво, невидимі для ока, згуртувались над хмарами, довго там, мов собаки, гарчали і враз, з гущі вайлуватих хмарин, посипались до низу пригорщі чорних цигар. У відповідь на це земля забарабанила густим дробом і в наслідку, весь центр спокійного містечка обернувся у грузи. Старовинні, барокові будиночки вмить щезли зі зору, їх вулиці залишились хіба в назвах.
І це було те, що дало початок… Ще того самого дня, о годині другій, коли в повітрі все ще заносило ароматами динамітних зривів, в коридорі великої, сірої, на три поверхи, подряпаної бомбами, будови на вулиці Гітлера під числом 24, стояла довга черга різноманітного люду, яка повільно посувалась до невеликого, заґратованого віконця передньої стіни, на якій висів портрет фюрера, мальований на весь зріст у військовій шинелі. При дверях цієї будови, бронзова табличка сповіщала, що це Уряд праці, а тому те там віконце, це був єдиний вихід у світ, без згоди якого ніхто не мав права лишати місця свого перебування.
І ціла та черга — здалека видно — складалася з люду не місцевого походження. Хтозна звідки вони і хто вони, в кожному разі їх пригнало сюди якесь лихо, і вони в дорозі, і їм треба далі, і те там віконце має їм це дозволити… Серед тієї черги он видно добродія середнього росту, у сірому, розхристаному плащі, який тільки що виліз з бомбосховища з газетою "Фолькішер Беобахтер" в руці, яку він намагається читати і яка, між іншим, великими літерами, підказує, що "тяжкі бої танків ведуться на схід від озера Лярош, з великими втратами для ворога", а також бої в північно-східній Бельгії та побіля Ґалікано в Італії, та на Скутарі Югославії, та на Штульвайсенщині Угорщини… А це значить, що фронти довкруги стягаються і ті там летючі об'єкти, що так нечемно поводились в сьогоднішньому небі, ніщо інше, як передвісники того, що діється десь там за обріями цього дивного простору. Добродій у тому сірому плащі, по всьому видно, весь цим перейнятий. Втома молодого обличчя, напруження сірих очей, своєрідне збентеження… Здалека пізнати, що це людина на бігу, особливого призначення… Біля нього, взад і перед, такі ж, як і він зведенці з різних висот і широт до ось цієї лінії, про яку геометрія каже, що це найближча віддаль між двома точками — втеча, абсолют невиразности. І тягар мовчання. Серед загального напруження.