Також це аж ніяк не відбивалось від'ємно на соціяльно-товариське становище Віри, вона належала до кола знаних, а тим самим упривілейованих, її соц-походження делікатно замовчувалось, становище її батька зникло з нам'яти, її моментум оберталося в ореолі знаменитого дядька, а до того молодість, надміра енергії, розквіт пристрастей, вечірні прогулянки Володимирівським пригірком, студентські куплети, любовні залицянки. Не дивлячись на розміри її житла, до неї залюбки заходили хлопці й дівчата, які могли сидіти плече в плече навпочіпках, жартувати, грати "в пошту", а то й танцювати не дуже переймаючись кубометрами простору. І єдине, що могло бентежити цей лад, це протести сусідів, тут зараз за тонко стіною, які не завжди хотіли розуміти молодість, заявляючи одверто, що вони тут не самі, що за стіною також люди, а між ними старі, втомлені, хворі… Це, розуміється, приємність не велика, але ситий голодного не розуміє, Віра могла турбувати сусідів з найблагородніших інтенцій, щоб життя їх тут хоч дечим різнилося від життя блощиць та щурів. Тож не можна, либонь, дівчині сімнадцяти років закопатися в мізерію гістериків, старців та немічних. Віра вимагає жертви, її роки не розуміють милосердя, але за винятком її матері, яка часто вечорами відходила, бо "мала якусь там важливу справу", лишаючи дочку з її товариством самими, решта мешканців тієї споруди бунтувалася. Така собі безсердечність. У одних їх молодість, у інших їх горе.
Але молодість, завжди молодість. Навіть тієї суботи, під неділю фатального 22-го червня, Віра має повну по вінця кімнату друзів, пробавились до другої ночі, аж поки, на протести незрозумілих сусідів, їх розігнала міліція. Віра лягла десь о третій, була сама, мати, як звичайно, ночувала у дядини Ольги, була розхвильована, заснула ген над ранок, твердо спала, а прокинулась, було, мабуть до обіду, бо за вікном все залите сонцем. І почувалась дивно. А її жил-площа нагадувала дорогу, якою пройшло торнадо.
І вражала особлива, напружена тиша, ніби весь то будинок залишили мешканці. І цікаво, чому не приходить мати. О, байдуже, є чим журитися, тож "вихідний", вона може повалятися, перебирала враження вчорашньої вечірки, було на диво весело, подобався їй той політехник Василь Кужіль, танцювала з ним танго провокуючи Таню Круженко, яка була до нього безнадійно закохана. Зрештою, всі там були закохані, приємно це бачити і це розуміти… Гостра, прозора ясність, все близьке, все досяжне, легковажна певність… І такий міцний, молодий сон з таким лінивим пробудженням, через піввідкрите вікно лилася сила великого літа, з далекої висоти долітала синя латка неба.
Матері не було й не було, а повинна вже бути… Вихідний день, вона могла поїхати до тітки Ольги, яка перебуває з Юрієм в Пущі-Водиці, чи не зібратися і їй туди. Але мати не мала звички лишати її саму без попередження, а вона не звикла без матері господарити, це їх порядок і дивно, чому його сьогодні порушено.
Віра чекає. Віра думає, а час тікає, наближається полудень і треба вставати, готовити сніданок, вийти на вулицю. А коли виходила то підбігом, ніби хотіла летіти, на ній легка, біла з чорними крапками, без рукавів, суконка, її постать струнка і пружна, погода свіжа і сонячна, грайливо вибігає на Хрещатик і дивується, чому там така незвична кількість люду. І така тиша. Такі дивні, чимсь перейняті, обличчя. За такого часу, звичайно, люди тягнулися в напрямку Дніпра, де вода і пляжі, а це ось якийсь вир, сливе на місці, на розі Прорізної біля університету три автобуси під ґазом, гурт уніформної комсомолії, промчалося кілька військових машин.
Віра повернула на Ленінську, там менше руху, йшла швидко вверх і ось побіля будови Академії Наук, вона чує голос матері:
— Віро! Вірочко! — І в голосі якась тривога, мов би вона злякана. Побачила матір на другому хіднику одягнуту по буденному у чорну сукню, волосся недбало чесане, у руці кошик. Віра швидко перебігає до неї.
— Мамо! Де ти була? Чому така схвильована? — питала здивовано.
— На базарі, — казала мати.
— На базарі? То ж сьогодні вихідне, — дивувалась Віра.
— Яке там вихідне. Не бачиш? Всі біжать. За харчами, — казала мати.
— Чому так нагло? — питала Віра.
— Що ти не знаєш? То ж війна. На нас напали німці! — приглушеним голосом, мов би вона чогось боялася, казала мати.
Віра опісля не раз і не раз пригадувала ті години, знайти їх вислів не знаходила слів. Відчуття удару… Зриву… Бистра хвиля шарпнула і жбурнула в безодню. А разом — нагло й спонтанно відчула полегшу. Обличчя прояснилось. І помітила, що це діється не лишень з нею. Ніколи, ніколи не забуде. В повітрі виразно відчувалась радість.