Нестор мав добрий настрій і навіть було йому весело. Життя. Таке сильне життя. Такий небуденний відтинок часу, такі гострі події… І відчуття, що ти в них, що ти активний і маєш силу сперечатися з його химерами. Так, завтра він буде з нею ще бачитись, а можливо і післязавтра, але там вже буде виразніше видно, як воно що… Побачимо, побачимо… Два-три дні, тиждень і буде видно.
Нестор йшов швидко, було свіжо, дорога порожня, з протилежного боку долини долітали лиш поривно звуки моторів… Тиша, мир… То ж це мир. То ж це нарешті… Навіть не віриться. Війну зупинено. Перестали стріляти… Небо спокійне… Глянь, які зорі… І та коцюба небесна, що западає десь отуди, як той у мороці, тихий Ваймар.
Нестор доходить до першої вулиці, що веде до його житла, праворуч городи, ліворуч будинки… Один будинок, другий… А ось і той, де живе Іван — широке, трьохпільне вікно, двері з піддашком… І враз Нестор бачить, що від тих дверей виділяється і йде йому назустріч велика, людська, не зовсім виразна постать. Несторові здалось відразу, що це Іван і що в ньому, це чути виразно, щось загрозливе, але він йде, злегка насторожено, думає що має сказати і вони сходяться… На досяг руки. Величезний Іван у своїй бухенвальдській блюзі перед Нестором.
— А! Так це таки ви! — заговорив він голосом у якому переважала виразно лють. — Я вам казав залишити мою дочку! — проговорив він згустками тієї люті…
— Іване Григоровичу… — почав було Нестор, але у той саме час, він відчув на лівій скроні такий удар, від якого він стратив рівновагу і полетів на нерівний брук дороги. І при тому, до його свідомості, дійшли ще такі сентенції: — Побачу вас ще раз з нею — уб'ю! — Після цього невиразна постать у бухенвальдській блюзі зникла за дверима найближчого дому. І все знов затихло. І тінь від місяця… І невиразність думки в голові Нестора, який почав поволі зводитись, поволі ставати на власні ноги і, не обтрясаючи з дорожної куряви одягу, поволі йти далі.
І було, навіть здалека, навіть в цих сутінках ночі, видно, що почувався він більш, ніж недобре.
XIII
Вулиці Ваймару цих днів, це муравлище, до якого кинуто камінь. Все в русі, метушні, крутежі, а цього першого дня миру, це торнадо. З головної кватири Айзенгавера, разом з вісткою про мир, прийшла також вістка, що всі громадяни СССР, мають вертатися "на родіну", повідомлення про це писане від руки червоним олівцем і підписане якимсь Коваленком, на всіх стовпах, "родіна" на всіх язиках, дорогами нові ватаги молоді з червоним відзнаками, перед "Смерть фашизму" юрба застиглих облич, яка масою тиснеться до брами з двома вартовими там зникає, перед будинком Українського комітету, мітинги, сутулуватий чоловічина в одязі, що нагадував пів концентрак, вів совєтську армію, вів мову, його оточили зо всіх боків, як на ярмарку цигана, хриплим, махорчаним голосом, він говорив про мир і Айзенгавера.
— Який там, скажете, мир… А чи там командує Айзенгавер? Зграя міжнародної наволочі — от хто командує. Питаєте, чи віддадуть Тюрінгію. І Тюрінгію і поза Тюрінгію, і Берлін, обіцяли в Ялті Польщу, а вийшла дуля, а тепер сер Черчіль крутиться, як миша в колесі, а Вашінґтон набрав в рот води й не чую, не бачу, не знаю, гнилі банкіри затужили за чоботом, чекайте. Бог дасть їм чобіт. Не Бухенвальд породив Соловки, а Соловки Бухенвальд… Вони породять ще й Аляску… Знають своє діло.
Ця прокурорська філософія викликала реакцію, до гурту втиснувся хлопчисько у темно-синьому галіфе і чоботях з м'якими, заболоченими халявами.
— А чого це ти сюди закотився — мудрець ти такий? — питав він напендючено.
— А того, чого й ти! — відбивав йому попередній. — Ес-Ес дивізія! Громив робочу власть! Не вигоріло. Ось-ось вони прийдуть і випишуть маршрут, Соловки ще в формі.
— А хто ти сам? — почулось з натовпу.
— Холуй ґештапо! Спасає шкуру! — хтось відповів.
— Вчора був за Бухенвальд, сьогодні за Соловки! Знаємо таких героїв! — викрикував ще хтось збоку.
Натовп ворушився, хлопчисько в заболочених халявах бачив, що потрапив не в ті двері, намагався, було ще щось сказати, але його оточили обличчя дуже виразного наставлення.
— Змийся! — просичав до нього настовбурчено, як бойовий півень, перший промовець.
Той так і зробив… І був радий, що не настромили його на якийсь рожен і не засмажили… І миттю розчинився у драглистій вулиці.
Але мітинґ тривав, говорили узміш, думки стрибали, на обличчях пропасниця. А ось ще з'ява… Постать жіночої статі, у доброму, англійського крою, сірому костюмі, зросту високого, волосся причесане…
— Товариші! — почала вона оклепаним прозвищем і тому, що вона інша стать і голос її звучав мирно, натовп зняв вуха. — Чуємо, що тут почали розмовляти наші традиційні баби Палажка й Параска, байдуже, що вони в штанах і на вулиці Аймару. Так діло не робиться. Нас болить, зрозуміло, болить, але на все є медицина і зветься вона розум. Самим нервами далеко не заїдеш, тож-то перед нами дорога далека. Ми все ще не вдома, а чужина — чужина, яка б вона і де б вона не була. І прийшли ми сюди не по своїй волі, а загнало нас сюди, кожного по своєму, якесь лихо, а в головному, війна, яка бушувала над світом понад п'ять років і що ось скінчилася вчора з великими жертвами в нашу користь. Наші воїни на руїнах Берліну, наші представники прийняли вчора капітуляцію ворога, який мав намір загарбати землю наших предків і зробити з неї тисячолітній райх есесів Гімлера. Їх намірам не пощастило сповнитись, але за це віддали своє життя і кров мільйони рідних нам людей. Батьківщина знов свобідна і вона вимагає від нас, що живуть, жертви й праці… Відбудувати її руйновища, гоїти її рани, реставрувати її міць. І що нам тут лишається — добрий-не-добрий, лівий-не-лівий, всі туди, всі гужем! Батьківщина чекає з одвертими обіймами — сини і дочки, брати і сестри! Там наше, там…