— Сталін, — вирвалось гостро з натовпу.
— І Берія! Не забудь Берію! — гукали інші.
— І "чорний ворон"! — додалось до того.
— І голод!
— І Вінниця!
— Сибір! І Сибір!
— Товариші! Товариші! Дозвольте закінчити! Це правда. У нас були недоліки, але де їх нема. Переможна батьківщина це знає і вона їх виправить… — крізь вигуки намагалась говорити жінка в англійському костюмі.
— Слухайте, пані! Ви їдьте… З Богом Парасю! Як доїдете — скажете й нам. Але тепер це здохле діло. Залишіть і помийте руки, — говорив весело молодий, з гострим носом, у білому комірчику, чоловійко.
— Слухайте… Я так дивлюсь та дивлюсь… Та це Ніна Миколаївна Плаксій… Викладачка математики Харківського Педінституту, — озвався Андрій Синиця, що стояв тут же в натовпі в товаристві Жевага.
— Я також знав Плаксія… Театральний декоратор — казав Жеваго.
— Її чоловік. Як вона сюди потрапила? І що це за мова? Ми знали її, як розумну людину, то ж її також чіпали, — говорив Синиця.
— Війна. Переможна, — відповів Жеваго.
У той час, та сама Ніна Миколаївна, скінчила свою мову, виходила з натовпу і наткнулася на Синицю з Жевагом.
— Ніно Миколаївно, — озвався до неї Синиця.
Та оглянулась, але ніякої реакції. Дивилась на Синицю, як на порожнє місце.
— Не пригадуєте? З Харкова. Андрій Федорович, — говорив Синиця.
— Вибачте, не пригадую, — відповіла вона холодно і відійшла геть.
— От тобі й на. Що за чудасія? — дивувався Синиця.
— Війна. Переможна, — відповів Жеваго.
— Вона мене добре знає, не раз зустрічалися… Ще студентами… Ну, але… Батьківщина. З одвертими обіймами. Боюсь, що вони для неї будуть заодверті, — говорив Синиця.
А довкруги народ, думки, мова… Перелітні птахи, що присіли на чужому пристановищі готові кожної хвилини зірватися, щоб летіти далі, гнані інстинктом самозбереження.
А поміж тим, з’являються то знов зникають, на легких машинах, або спокійною ходою, рослі хлопці в круглих, кольору хакі, шоломах. Їх ніщо не дивує, ніщо не бентежить, вони ситі, певні, безпечні на них дивляться з подивом, біля них, раз-у-раз кружляють, мов метелики біля квітки, особливі сотворіння у коротких спідничках, звані "ґірлс", вони курять і відкидають на бік недопалки, що їх, сливе на льоту, підхоплюють споживачі цього чародійного диму, з огляду на гостру кризу тютюну.
А також можна помітити і народ тубільний. Вони тут найменш вдома… Занедбані, мовчазні, одинокі, що заняті якимсь ділом… Розгрібають руїни, щось кудись тягнуть, зводять стовпи, сортують цеглу, закладають діри, сточують проводи. Раз-у-раз з’являються вантажник з незграбними ззаду самоварами, у яких продукується дерево-газ, що ним ці возища рухаються, де-не-де між тим можна бачити старовинні вози-рольваги запряжені конякою, а також ручні возики, тягнені силою жінок.
І багато всіляких відзнак. На руїнах, на стовпах, на людських грудях, на лобах. Орли, тризуби, леви трикольори… І найбільше зірок — білих Америки і червоних Москви. І все це разом в перемішку. Єдина неділима, на цей раз Европа, під проводом Stars and Stripes, мов би виклик майбутньому.
А над усім май — свавільний, розгульний, мов закоханий парубок. Все в русі. Хідником Бельведерської алеї, де стоять тором танки, ступає дебела, похила постать в темно-брунатному одязі без капелюха. Іван Мороз, аліяс Боровик. Біля нього струнка, в легкій картатій суконці, дівчина. Віра Морозівна. Вони поруч, вони вільні, вони не квапляться. Їх обличчя поняті, щось, як би гнівом. Мов би їм щось заважає.