Батько з дочкою намагались чим швидше просмикнути крізь цю зливу звуків, Іванове обличчя помітно корчилось, мов би його вдарено, то ж то Вірине поняв страх. Тікали, мов би за ними гналися хтозна які страхіття, з кожним кроком це відлягало, спішили до Бельведерської з тими її танками і відлягло, аж далі, де вулиця Маріївська схрещується з вулицею Вілянда, і де, на залитому сонцем хіднику, побачили групу виразно своїх молодих людей, що нагадували байдикуючих нероб, які вийшли на прогулянку, і між якими вже здалека, Віра пізнає елястичну постать Сашка у ясно-сірому костюмі і темно-синьому береті, який, також здалека помітив Івана з Вірою, залишив своє товариство і пустився їм назустріч.
— Івану Григоровичу і Вірі Іванівні — привіт! Самі боги шлють вас на мене, шукав вас, Вірочко, тижнями по всіх "Елефантах", теє то як його, — заговорив він з театральним уклоном. Обличчя свіжо голене, погляд іронічно-усміхнений, настрій грайливий.
— Приємно вас бачити в такому апотеозі, — відповіла Віра з усмішкою.
— Добрий день, — сухо і глухо привітався Іван.
— У вас, бачу, настрій, але ж гляньте: сонце, Европа, мир. Куди, дозвольте спитати, благородні батьки і діти держать свій курс і чи дозволено мені до них приєднатися? — гомонів церемонно Сашко.
— Заперечень нема, — швидко відповіла Віра, боячись, щоб батько йому не відмовив.
— А що, коли б ми повернули наш рейд до парку? — казав Сашко з особливим піднесенням.
— Ви, молодь, можете повертати куди вам хочеться, але у мене діло, — відповів Іван з серцем і рушив йти далі.
— Вибач, батьку! Я зайду до тебе ввечері, — казала йому навздогін Віра.
Іван щось невиразне буркнув, а Сашко з Вірою, з місця повернули до парку, він взяв її під руку, дивився в її профіль.
— З нас, Вірочко… Тобто, для ясности — з мене і вас, могла б бути гемонська ефектна пара. От би якраз: мир, Америка… Але ж ми давненько бачились… Розумію, розумію. Мовчу. Рядили свято. Перейдемо краще, скажемо… Труханів острів? Чари Дніпра… Як то ми разом… Я вас слухаю? — мішаниною думок гомонів Сашко.
— Але я ж мовчу, — казала Віра.
— Однак я чую. Батько? Родіна? Тривога! Може проллєте трішки на це світла?
— Ви прекрасно знаєте.
— Лиш не можу збагнути. Він же дипльомований експерт цих ритуалів.
— Це містика також і для мене, — казала Віра.
— Затужив за Сибіром.
— Він ще не втратив віри. Такі люди. Ви це знаєте.
— Та ніби знаю і разом не знаю. Логічно, це самогубство.
— Щось в тому з приречення. Це не ми з вами — всі п'ять континентів. Вибирай. У нього нема вибору. Лиш Дніпро.
— Йому тяжко розрізнити Дніпро і Червону площу з Василем Блаженним. А різниця істотна.
— Його бачення виключає Василя Блаженного. В цьому то й суть. Так само, як і Гімалаї. Вони для нього не існують. Така концентрація самого в собі, ізоляція від усього. ' — Він міг чути таке слово — політграмота… там… Ви знаєте.
— Боюсь, що не знаю. Вибачте.
— Вибачаю, прощаю. Це подвиг, й благословляю на нові подвиги. Доводжу до вашого відома мій подвиг: американськими темпами вчу мову єнкі з бруклинським акцентом і пакую валізи на… Знаєте куди?
— Париж. Відомо.
— Абсолютісмам! Як скочня — Ню Йорк. Також "родіна", але Бальзака. Знаєте, кого з двоногих тварів на землі найбільше збожнюю?
— Допускаю, курку, як добре смажена.
— Це я заразив вас цинізмом, тому прощається. Ви знаєте: Оноре де Бальзак. Черевань. Смакун. Бабій… геній. Так мало на землі щирих геніїв… Нескромне питання: хто по вашому геній?
— То ж відомо — Сталін, — відповіла одразу Віра.
— Не згадуйте, коли весна і співають пташки, але вина моя. Яке питання, така й відповідь. Вернімося до де Бальзака. Ізречіть вашу опінію про страховище над рікою Сеною на ймення Париж, але не в таких екстремах, як з тим генієм. Пропоную адресу: Латинський квартал, вулиця Рибацького кота, мансарда Ластівка — Сашкові й Вірі. Га?
— Без опінії.
— Печально. Знаєте, що я знедавна змалював?
— Якусь жаську абстракцію.
— Найжорстокіший соцреалізм. Портрет одного бухенвальдця. Питаєте чому?
— Підлабузництво. Напевно з паризьких моделів.
— Міністр уряду Блюма.
— Не чула такого. Де ви живете?
— У самого бюрґермайстра. Тобто, колишнього. Хочете — покажу, ось тільки перейти Ільм, за парком, краєвид на Ваймар… За літнім будинком Ґете — га, га!
— Ви мене приголомшили.