— Не падайте в непритомність. Це ще не все.
— Міністерія. Ви Мефісто. Перелесник. Як вас туди завіяло?
— Банальна історія. Віллу seizet[21] для крупніших акул бухенвальдського виховника…
— Але ж ви…
— Дозвольте… Скажемо. Ви зневажливо ставитесь до мого абстракту, за нього страждав мій престиж в чарівному СССР, але у віллі бюрґермайстра Ваймару зібрано чималу колекцію смакунів цього супермистецтва, переважно парижан і це вирішило. Все колишні чини, світила соціялізму, апостоли й пророки… Гітлер звіз їх сюди з наміром зробити з них мило, але йому перешкодили американці. Я це помітив, зробив їм візиту, запропонував обезсмертити їх в їх піжамах портретами, вони поставились до мене сяко-тако, чи не якийсь, сюди й туди, лицар, але я показав їм свою регалію "ост" і таку грамоту, у якій зазначено, що я знайшов у велико-німецькій державі заробіток собі і своїй родині, а тому я не смію порушуватись свобідно на місці праці, не смію праці покинути, а головне, не смію мати будь-яких стосунків з німецькими жінками. Це помогло. Парижани вміють розуміти такі заборони, я здобув довір'я, а коли черкнув пару портретів в стилі Пікассо кретинного штибу — довга шия, лапаті вуха, опалі плечі, я здобув не тільки довір'я, але й приміщення. Разом з найдостойнішими… Які, до речі, вже відкрили там біржу, бо треба сказати, що крім парижан, туди вкраплено чималу дозу спецмайстрів спекуляції, які почали з того, що пустили в рух торгівлю жирами. Найефектніший продукт епохи. Де вони, питаєте, його дістали? Америка. Її солдати дістають шинку навпіл з жиром, а жир у них в найгрізнішій зневазі, його вирізують і зневажливо викидають. Це і було помічено. І зроблено висновок. На чорному ринку появились каністри продукту перед яким сховайсь золото. За жиром пішли цигарки, за цигарками віскі, а там, гляди, і наркотики. Контакти з цілим світом… Нота бене! Ми довідались, що в тій віллі не жив бюрґермайстер, а якийсь князь, але фама бюрґермайстра їм найбільше імпонує. Колись, як воно збережеться, буде для туристів така ж атракція, як Консьєржері Парижа, де засідав трибунал. Цікаві бачити? — питав Сашко свою супутницю на закінчення цього монологу.
— Згораю цікавістю… Буду першою туристкою, — відповіла Віра.
Вони повернули наліво, перейшли мостик, вийшли на пригірок де колись жив-був парк оточений залізною огорожею з широкою брамою, а тепер ляндшафт з місяця подовбаний кратерами зі залишками деякого рослинства, як це малюють його на картинах страховищ. А сама вілла з партером, бельетажем і мансардою, це також об'єкт царства страхіть, побита й пошарпана, але на власних ногах. До неї входили, з неї виходили, переважно чоловіки, деякі з бородами, деякі в пасьмужастих бухенвальдках. Сашко отаборився на самому аттику з найгострішими видами звалищ. Мав ліжко, канапу, фотелика, шафку, поличку, на стінах кілька його ж малюнків туманного вислову, на рококовому столику, що нагадував песика дакеля, барви, пензлі, палета, білий, ватоподібний хліб, ковбаса, сушені каліфорнійські сливи. Головне ж — два картони цигарок "Пел-Мейл" — самородки золота.
— Закурюй, Вірочко, — вперше перейшов він з нею із "ви" на "ти".
— Дякую. Перестала, — відповіла Віра.
— Як перестала? На чий реґлямін? — дивувався Сашко.
— На мій власний.
— Як можна модерну жінку уявити без диму? Без сорочки — так, але без цигарки… Втече від сорому. Чи ти бачила останні паризькі моди?
— Ой, покажи!
— Заойкала. Любуйсь! — І він подав їй номер журналу мод.
— Де ти вискіпав?
— Вискіпав. У нас все. Хочеш птичого молока? І це дістанеш. Ось цигарки. Сусід приніс за його портрет. Він дістав двісті картоплин. За картоплини — пляшка самогону. Самогон — два картони цигарок. Мені це коштує два дні в поті чола… За картон дістаю тузінь військової білизни і блокнот шкіцування. Портрет міністра в бухенвальдській піжамі гарантує перепустку до Парижа. Що ти на це, чарівна Морозівно? — говорив, увесь із захоплення, в ореолі величности, Сашко.
— Ти, бачу, весь у тому.
— Вірочко. Треба. Життя.
— В уявному Парижі. Що буде в Парижі дійсному?
— Не знаю. Але, будь певна, не мансарда Ластівка. Я не роджений для сартризму. Моїм праотцем був Соломон, такий цар, смакун гарного. Кумиром духа… Я вже сказав — черевань, бабій, честолюб д'Бальзак. А поле бою — Ню Йорк. Так. І ніщо менше. Але чи не пора нам до "Елефанту"? — і Сашко глянув на свій наручний годинник.
Внедовзі, вони чинно, під руку, сходили сходами, як все ще прозраджували їх добротність, дарма, що покреслені зачерками бомб та позбавлені килимів. Все тут пашить настроєм мармору, люстри, картини, від яких зістались тільки відтиски. Достойне румовище, в якому сновигають тіні минулого, силуети теперішнього і один Господь Бог, у високому небі, знає, що прийде їм на зміну.