Вони вийшли надвір, пройшли браму, повернули на місто, їх мета "Елефант", але Сашко навертає на довшу дорогу через парк. Між ним і Вірою, він це знає, багато недомовлень і, здається, це вгодний час дійти з цим до ладу. Дарма, що Віра все ще не в акорді, вона збоку, її тіло тут, але дух деінде. Вона заповнена вщерть людиною іншого стилю і це те справжнє, але разом… Вона так залишена, їй там нема місця, а час наглить. Батько, вона переконана, пішов "оформлюватись" і це вже кінець. І єдина протягнута рука — Сашко. Провела з ним весь день і, здається, як і колись в Києві, вирішили їхати разом. Призначення Париж.
Хоча другого, наступного дня — середа, між дев'ятою й десятою годинами, Віра чапить осамітнено за селом на дорозі під плакучими вербами з надією зустріти Нестора. Було-не-було, можливо, востаннє… Втомлена й зневірена, мало й погано спала, вечором побувала у батька, не говорив, а кричав з нею, така лють, але вона рішуча. Хай вертається. З Богом. Їх дороги розходяться і хтозна, чи не назавжди.
Їй пощастило, Нестор появився, гостра, мов удар, з'ява… З течкою, легкий, у сірому одязі без капелюха. Глянула і…
— О, Несторе! Нарешті! — вирвалось у неї, схопила його під руку, намагалась тримати крок, дивилась у профіль. То ж то він, то ж то він… Усміхнені уста… І, здається, на лівій скроні, мов би злегка підмазав черничником. Йшли швидко дорогою, сюди і туди народ, Нестор пригадує останню з Іваном зустріч і йому не хотілося, щоб щось таке повторилося.
— Хочете, покажу вам іншу дорогу, — грайливо озвався Нестор.
— Показуйте, — вирвалось у Віри.
Повернули на луг, перейшли мостик, йшли здовж річки, а там наліво, вверх стежкою, серед жита, до гаю… Він зеленів, бринів, пахнув, його дерева горіли сонцем, його поляни залиті квіттям, роями метеликів, хоралам птаства.
Як його втриматись. Віра захоплена, зривалась і бігла з розгону сідала, гладила траву.
— Дивіться! Трава! Які це квіти? — гукала вона, нахилялась до землі, торкалась устами голівок кульбаби. У галузі буків гомоніло їй птаство, в гущавині ліщини промигнула фігурка якоїсь тваринки. — Несторе! То ж чудово! Тепер ти мене звідсіль на витягнеш!
Нестор стояв, дивився, посміхався. Така собі чудова дитина, аж ніяково, справді, її звідсіль забирати… Віра ніби це відчула. — Несторе! А ходи! А сідай! А посидимо! — гукала вона.
Нестор вагався — де б його й як його, а Віра наглила:
— Отут. Біля мене. Дивіться який килим. Хто його такий, скажіть, виткав і то для нас.
Нестор присів, розглядавсь довкруги. — Чи ж насправді краса? — гомоніла Віра. — А ми ходимо і не бачимо. Але хто це був, що порубав стільки тих дерев? — говорила вона і вказувала на купи дрібного галуззя та голих сторчанів довкруги.
— Багато таких, а між ними також я, — відповів на це Нестор.
— Ви? Несторе? Ви? Як ви сміли? То ж це варварство? — гомоніла Віра і кинула на нього жменю жовтого цвіту кульбаби.
— Бо я варвар. У одного київського професора жінка має ревматизм і їй холодно, — говорив Нестор.
— Київського? — аж викрикнула Віра.
— Уявіть, київського.
— І він прийшов аж сюди, щоб рубати тут ці молоденькі, чудові дерева?
— Він не прийшов… його привезено.
— А чому? А скажіть чому? А чи є у світі таке просте, звичайне чому? Я знаю… Сонети, німці, комунізм, але ж чому київський професор мусів тікати аж сюди, щоб рубати ці дерева. І взагалі… Чому ви тут, я тут, мій батько тут, Сашко тут? — говорила швидко Віра звертаючись до Нестора раз на "ти", раз на "ви". — Як ти про це думаєш? — питала вона особливо підкреслено, ніби це їй дуже треба знати.
— Думаю, — казав на це Нестор, — що комусь з нас в голові не вистачає якоїсь клепки. Питання, не об'єктивних обставин, а суб'єктивних до них підходів.
— Це по-професорськи, — казала Віра, — скажіть по школярськи. Просто, ясно, зрозуміло. Раз і назавжди скажіть мені, чи я, наприклад, маю в голові всі клепки, чи мені їх трохи бракує? Ну, скажіть. Я перед вами… На лаві підсудних. Ви суддя, — лебеділа весело Віра.
— Звідки ви це взяли? Який з мене суддя? Хіба це справа клепок?
— А чого? А чого? Ну, то скажіть одверто.
— Чортзна чого. Ви дика лошиця скитського степу і які тут клепки.
— Такий комплімент! А чи не думаєте, що ми та всі такі?
— І думаю, і знаю.
— Це чудово! Нарешті і я знаю. Дикуни, живемо імпульсами, здираємо один з одного шкуру, бо так нам хочеться, але ж там університети, — гомоніла Віра.