— Недавно один професор такого університету оповідав мені, як його судили за те, що його жінка спекла печиво, що мало форму паски. До речі, це було в політехніці, де мала б домінувати математика.
— Пригадую, пригадую… У нас в консерваторії політграмоту викладав дядя, що нагадував жабу-ропуху. Не говорив, а квакав, і виквакував, що засади пролетарської моралі не визнають буржуазних норм поведінки. І справді, не визнають. Нічого не визнають. Навіть самі себе. Вчора ще був портрет, сьогодні нема портрета. На стіні тільки ясніша пляма. А що, скажіть, сталося б, коли б я знов туди вернулася? — говорила Віра.
— Плянета перестала б крутитися, Юпітер зірвався з осі і запурхав довкруги Кремля, мумія Леніна ожила б…
— Несторе! Ви цинік циніків, я поважно! — перебила його Віра. — Учора я була в батька і він заявив, що забере мене, хоч би в кайданах. Там, каже, твоя мати, твій брат, твій дядько, твоя рідня.
— Це зворушливо, — перебив її також Нестор.
— Цинік, цинік, цинік! Для вас це жарт! — викрикнула Віра.
— Замовкаю, дорогенька, обвинувачення, як кажуть англійці, at rest[22], а древні римляни казали est modus is rebus, це значить, що все має свої межі, мій цинізм також втомлений, — казав Нестор грайливо, хоча в тому відчувалися і нотки скорботи і бажання з цим скінчити.
Віра однак не здавалася, її наміри агресивні:
— Ну чому, ну чому? — казала вона наполегливо, дивилась на нього жадібно, з нервом, готова, здавалось, на нього кинутись, душити, вдарити. Хотіла щось особливе сказати, але сказала зовсім інше і банальне: — Учора я весь день провела зі Сашком. Знаєте, що він мені пропонує? — Сказала і гейби злякалася, гостро глянула на Нестора, що він на це.
— Напевно, щось цікаве, — відповів Нестор без зворушення.
— Пропонує одруження і Париж, — майже викрикнула Віра.
— Браво! Єдиний, реальний голос в цій нашій голосній ситуації, — говорив Нестор, який чує це вдруге.
— Ви не перечите? — викрикнула вона знову.
— Продовження вашої дороги. То ж ви виїхали з ним з Києва. Сталася перерва, але вона ось… — говорив Нестор, але в той самий момент сталося щось гостро несподіване. Віра зірвалась зі свого місця, кинулась на Нестора з викриком — досить! і вдарила його по щоці… Ті самій, що знедавна потерпіла від її батька. І одразу пустилась бігти геть. Нестор зірвався також, погнався за нею, наздогнав її швидко, схопив за руку, зупинив різко.
— Стійте! Що з вами?
— Досить! — викрикнула вона, вирвала свою руку і пустилась знов бігти. — Не смійте за мною! — крикнула вона на бігу.
Нестор відчув, що це вже не гра, тому залишився на місці… Прикро вражений… Зніяковілий… Дивився їй у слід, аж поки вона навмання зникла в гущі рослинства. Відчував жаль… І тягар… Почуття вини. Але не гніву. Так сталося… Прийшло і пройшло. І кінець.
Йшов в тому ж напрямку де зникла Віра, без стежки, через гай, оглядався чи не побачить де її — даремно… На узліссі, де починається засіяне житом поле, сполошив серну — живе, бистре сотворіння, яке миттю зникло в кущах, вийшов на широку, втоптану стежку, що вела в напрямку міста.
Побував в комітеті. Евакуація там головна справа, німецька міська управа погодилася дати два автобуси місткістю на 32-х людей кожний і тепер вимагалось обчислення, як вивезти ними понад тисячу тих, які не мають можливости виїхати іншими засобами комунікації. Мета — провінція Гессен-Насау, що належить до американської зони окупації.
Відділ Нестора вже ліквідовано, він безробітний, його співробітники, або вже подалися далі на захід, або чекають черги на автобус. Амбуляторія Тетяни Водяної також в стані ліквідації, але сама пані доктор все ще на своєму посту у білому халаті. Коли Нестор зайшов до неї, вона одразу спитала чи не знає він, що сталося з Іваном і Вірою. Вони вже не бачили його кілька днів і по всьому видно, що він їх уникає. А Віра мала зайти сьогодні, але не зайшла… І це їх тривожить. Нестора це також тривожило, але він не мав відваги сказати про свою пригоду з Вірою з надією, що це виясниться само від себе.
Хотів бачити Сашка, і тому пішов на обід до "Елефанту", де той, звичайно, буває. І також даремно. Ні Сашка, ні Віри. Лишень кілька знайомих, стурбованих облич з тими самими запитами — "куди їдемо?".
Додому вертався Нестор біля години шостої, в дорозі раз-у-раз його зупиняли. Те саме "куди їдемо", або "як їдемо". Для декого це вже відоме. Ручний возик, пара друзів, повільний крок, навігація Вест. Інколи це гурт випадкових супутників, інколи одинцем з торбою за плечима і ціпком в руці, мов на прощу. І все до заходу сонця, отуди, де воно ховається. В обійми ночі.