Наступна доба минає для Нестора в турботах. Зночі поняла хандра, почуття тривоги. Здавалось, їх змагання даремні, що сили ворожі в перевазі. Таке інколи "находить" і затемнює ясність. Темно. Довкруги темно. Не видно доріг на вихід. Згадував також Віру. Недобре, дуже недобре, що воно так скінчилося. Хотілося б щось направити… І знати як.
Тож-то наступного ранку, у четвер, за дуже кольорової погоди, коли пішло на першу спеку з температурою понад двадцять, Нестор вибирається до Ваймару, при виході на головну дорогу все оглядається чи не побачить де радісного, свіжого, молодого обличчя, що його так часто тут зустрічало, але на цей раз… Вибачте, йшли, як звичайно люди… Багато облич, але ніде Віри. Ні. Вона таки відійшла. І, мабуть, назавжди. Питання лиш куди. І це тривожило.
А йдучи далі, Нестор побачив на лугу біля мосту річки згорблену спину, оздоблену зверху солом'яним капелюхом, і по її порожньому наплічнику він пізнає свого приятеля Луку Жеваго, який, не дивлячись на цілу цю довкруги метушню, сидів стоїчно на виступі берега з патиком, що мав персоніфікувати вудку в руках і недопалком скрутки, що виконувала ролю цигарки в зубах.
Приємне, мирне явище… І хтозна… При цій нагоді зачекати… Можливо "вона" все-таки з'явиться. Нестор повертає в бік мосту і вже здалека жартівливо питає:
— А чи ловиться?!
Спина в солом'яному капелюсі повільно повертає свого наплічника і видає м'який, зі сильним східняцьким акцентом, голос:
— Ой, голубчику, не ловиться.
— А все-таки не тратимо оптимізму, — атакує Нестор.
— Скорше для нервів. Ціла та свистопляска. Тікаємо. А чи від такого втечеш?·— говорив він спокійно.
— Головне, чи вернемось, — докинув, між іншим, Нестор.
— Щодо чи вернемось — вернемось. Як не в тілі то в дусі. Нас забагато. Україну розкидано куснями. Але ось куди? Чи ви, Несторе Павловичу, вже щось вибрали? — питав він і зосереджено дивився за поплавцем з гусячої пір’їни.
— На думці Канада, — відповів Нестор.
— Так мало цю землю знаємо, а шкода, — говорив Жеваго.
— Степи, як і у нас, пшениця, як було колись і у нас, чимало вже там нашого люду, і велика свобода. Як було у нас за козаччини… Тільки без турків і татар…
— Головне ж, без ляхів і москалів, — додав Жеваго. — Без єдинокровних…
— З єдинокровними вони межа в межу, але у них виходить, — говорив Нестор.
— У всіх виходить, тільки не у нас, — говорив Жеваго.
— Ну, можна знайти і не тільки нас. Єдинокровність часто бунтується, взяти хоча б англо-дойчів, — говорив Нестор.
— А воно й справді дивно. До нас учора зайшла Віра Морозівна. Хоче пристати до нашого гурту… А я їй кажу: то ж у тебе, голубонько, батько та тітка, та й з Нестором Павловичем ви близькі. А вона… Розплакалась, почала на всіх нарікати… Скаржитись. Що вона сама, що її не розуміють, що хоче вибрати власну дорогу. От вам і єдинокровність. Здається, у неї нелади з батьком, а з тіткою також скреготи, бо виходить, що кожне прямує своєю дорогою, а та дівчина тільки в початках, її дороги ще не вказані, а світ перед нею — лови. А чи вловиш? Її покоління — зграсоване покоління, особливо жіноче. Колись, було, дівчина — дівчина, приятельки, дружки, співи, чекання шлюбу, а тепер… Як тільки подумаєш — холоне кров. Що там з них зроблять, — говорив Жеваго з тим недопалком скрутки в роті.
Несторові це вістка до вподоби, це значить, що його опікунка в доброму товаристві, а разом, це значить, що вони будуть їхати разом, Жеваго й Сидоруки вписані до тієї самої тури… З тим самим призначенням — міст Герсфельд у Гессен-Насау.
Прогуторили десь з годину, а там хто куди. Рибка не ловиться і рибалка пошкандибав до себе, а Нестор, залишив свій Ваймар і вдався також додому.
А ввечері, одразу по вечері, вирішив все-таки відвідати Віру. Як там не кажи, а таке завершення, як це сталося в тому гаю, його непокоїть. На подвір'ю старого Ганса, зустрів Нестора Ян, який голосно, польською мовою, з ним привітався та кивком голови вказав, що панна Віра нагорі у себе. Він піднявся поверхом вище, постукав до дверей, де жив колись Еріх, йому швидко відчинила боса, у короткій спідниці і легкій блюзці Віра.
— Несторе! — викрикнула вона радісно, ніби побачила чудо.
Але одразу отямилась, просила заходити. У неї була Емма, так само боса і в такій же короткій спідниці. Віра представила гостя, зробила йому на канапі місце. Мову почала Емма — повна, свіжа, усміхнена. Дуже добре, що він навинувся, вони саме розмовляли про чоловіків.
— Як ми, бідні жінки, будемо жити? У нас на селі жодного мужчини, самі діти й недоростки. Пане Сидорук. Чи ви хотіли мати три молоді жінки і мене в тому числі?