— Але ж, Еммо! — озвалась на це Віра.
— Ну, а скажи, а скажи… Я вже два роки не цілувалась, глянеш на єнкі — голова йде ходором, як поїхав мій Ґюнтер… — гомоніла Емма.
— Він вернеться, — потішав Нестор.
— А як і вернеться… На нього кинуться юрбою. І вже молодші. Ми вже на злам. А скажіть… Були ви закохані? — накидалась Емма.
— Але ж, Еммо! — повторила своє Віра.
— А чому? Це цікаво. Чи ти знаєш, що мені весь час сняться хлопці. Обійми, цілунки, а прокинешся — розпач. Хоч біжи за Яном. Але й Ян зайнятий, сусідка Ґретель, дівчина-пуп'янок, а щасливі, щасливі. Яна кликали до табору — не пішов, за ним приходили — втік через задні двері. Не пустила Ґретель і добре, на її місці, я також не пустила б. Нізащо. На смерть дерлася б.
Та Емма. Сиділа побіч Нестора, над колінами спідничка, округлі стегна, повні перса, сині, блискучі очі. Її перелито звабою, з неї пашить жагою. Вірі це маркітно, вона хотіла б говорити про інше, а Нестор сприймав це скорше, як жарти, хоча в тому бриніла нотка далеко не жартівлива… На щастя Емму покликали і Віра з Нестором залишились самі.
— Як добре, що ти прийшов, я так чекала, минулу ніч не спала зовсім, рано збиралась знов бігти до Тавбаху. Ти мені вибач… Іноді я не в силі стриматись, — з виразом захоплення казала Віра.
— Вина за мною. Я прийшов вибачитись, — відповів на це Нестор.
— Вибачитись? За що вибачитись? — дивувалась Віра.
— Берімо життя, яким воно є, а воно ніякий жарт. Перед тобою майбутність, я переконаний, що вона буде гарною. А серед цих наших трагічних буднів, ти дала мені багато днів святочних, Вірочко. Зрозумій і прости, коли я не був, яким ти мене уявила.
— Але ти, здається, прийшов прощатися?
— Не прощатися і не розійтися, як було вчора.
— Але як, але як?
— Щось, як спомин. Це також вартість. Не багато з тих, що їх бачимо можуть таким похвалитися.
Віра була розгублена, їй хотілось знайти особливі слова, щоб сказати особливі думки, але таких не було. Нестор мусить відходити. В будинку тиша, біля Нестора й Віри також тиша, здається, все сказано, мир встановлено. Віра його проведе, нашвидко взуває черевики, накидає хустину, вони йдуть вниз сходами, минають подвір'я, виходять на вулицю, далі долина, легіт травня, зоряне небо… Прощалися де дорога розворюється — просто Тавбах, справа, на пригірку залізнична зупинка, що тепер без вжитку, як викинута бляшанка консерви. Обіцяли зустрічатися.
А наступного ранку, це була п'ятниця, о годині десятій, Нестор з Іриною вийшли на дорогу з наміром йти до Ваймару, там тепер готовились списки виїзду і треба було там бути. Погода погіршилась, віяло нордом, залягла сірість.
— Голова, як мішок з картоплею, — говорив Жеваго, якого нагнали в дорозі з його незмінним наплічником.
— Навіщо вам той наплічник? — питала його Ірина.
— Несу від самого дому. Там все. Денний раціон харчів, пачка сірників, ложка, їдунка, зубна щітка, складний ніж. По латині це буде Omnia mea mecum porto[23].Йшли разом. Розмовляли на дуже абстрактну тему загробного життя, і почав її Жеваго, якому снилось, що він умер, його поховали, але він воскрес.
— Ви напевно спали на непевній постілі, — казала Ірина.
— На двох скриньках, здається, від прального порошку "Перзіль", на які кладеться дві дошки, які, інколи, роз'їжджаються. І провалююсь. І добре, що не в пекло. І хоча я вмираю, але воскресаю знову. А знаєте, Несторе Павловичу, що мене дивує не так те, чи я вмер чи не вмер, як те, що ми домовились з Вірою Морозівною сьогодні йти разом до комітету, я її чекав, чекав, а вона не появилась. І що це може значити? — говорив заклопотано Жеваго.
Нестора це також зацікавило, він же бачив її ще вчора, і хоча вони про ці справи не говорили, але, здавалось, з нею все гаразд.
— Може її щось задержало? — казав Нестор.
— Будемо бачити… Поговоримо з Водяними… Я вам казав… Вона хоче їхати з нами, — говорив Жеваго.
У комітеті справді зайшли до Водяних, застали їх обох, Тетяна у своєму білому халаті, як завжди, Микола Іванович збирав і пакував до валіз її знаряддя. Виявилося, що вони Віри давно вже не бачили, а довідавшись, як стоїть справа, Микола Іванович, як людина прямої вдачі, висловив свій на це погляд:
— Напевно, той ідіот вже щось накоїв… — Він мав на думці, розуміється, Івана, якого він, від певного часу, почав так величати.
І не довго думаючи, по короткій нараді, Нестор та Микола Іванович, вирішили цю справу вияснити. Ігноруючи обідню пору, і залишаючи Ірину в товаристві Жеваго і Тетяни, вони, як стій, вирушили до Мелінґену. І знайшли там лиш стурбовану родину Врінґлерів, при чому Емма, захлинаючись, оповіла, що воно сталося минулої ночі, десь скоро після того, як відійшов Нестор. Всі спали, до брами загрюкали, Ганс пішов глянути, що там сталося. Йому сказали відчинити, а коли відчинив, до брами вринулось троє чоловіків, а між ними і батько Віри, які наказали показати її кімнату.