При вечері в ресторані цього ж таки Українського Народного Дому, де подають і борщі, і вареники, і голубці, мов би це було в театральному ресторані перед оперою Києва, на Нестора чекає особливий удар. Довгий стіл, багато знайомих і в тому… О! Тож Тетяна Григорівна, жива-живісінька і ще величніша, ніж була. І такі обійми, мов би вони зливали людей, як вогонь метал. І Микола Іванович! Денді. З голочки. І їх Мар'яночка… Як зоря, що вийшла із-за гаю. І ще більше: свят, свят, свят! То ж Сашко. Він. Доторкнись… У всій своїй винятковості… А за ним… Мій ти Боже! Привид чи сон? Неможливо, ніяк неможливо. То ж Віра! Жива, як бачиш і чуєш.
З цього воно й почалось наново. Довгий стіл, товариство, Нестор в центрі, підносяться тости, дзвенять чарки, гомонять промови, а Сашко, змовницьким тоном, ніби він нарешті прийшов до справжнього слова, яке він давно для цього приготував, казав з полегшою:
— Ну, от, Несторе Павловичу — сталося. Ми ось і вдома. Ви переконаєтесь, що в ніякому вашому Луцьку, не знайдете такого вдома, як в цьому Мангеттені. Тут ви нарешті не якийсь фунт клоччя, а Ви з великої літери. І звучить це, як там не кажіть, гордо, отже п'ємо за ще одного світового — ре-мі-до-ля — українця, почесного громадянина сталево-бетонового Ню Йорку, Нестора Павловича Сидорука!
Аж тепер Нестор помітив, що перед ним шампанське, а коли випив, відчув, що і від нього вимагалось слова. Але де його взяти? Він так і сказав:
— Дорогі! Коли бачиш чудо, — помахом руки він зробив знак параболи, — де взяти мову? То ж я, власною особою, провів цю лейді, — він вказав на Віру, — в дорогу "на родіну" разом з її батьком. Коли це, спитаєте, було? Пам'ятаю, пам'ятаю, десять років тому, дванадцятого травня. І як це сталося, що я бачу її тут, сьогодні, мало не у вигляді статуї з факелом свободи? Чудо це, а чи просто реальна реальність зложена з чудесного, як вода з Гаш-два-о? А коли реальність, Сашко правий, ми в Луцьку і шампанське чудове! Салют! — говорив Нестор з наміром закінчити тости розмовитись особисто.
Одначе не той настрій, говорення лиш на старті, поет Самонюк прочитав вірш "Пожежа". "О, так, це пожежа, бурлить її жерло, розшматаним шматтям вирує вогонь, ми в гарячі болю ступаємо твердо назустріч епохи новітніх змагань".
— Феноменально! — викрикнув Сашко. Бурхливі оплески. Професор Балюк, колишній в'язень Воркути, що за північним кругом, оповів, як то в Харкові з будинку "Слово", ночами, "Чорний ворон" вивозив поетів та письменників.
— Це було, — казав він, — зморно. Як тільки, о другій годині ночі, на подвір'ю гаркне мотор, будівля вмирала. Тиша гробова. На думці лиш, чи не за мною? Коли той скінчив, Сашко зауважив:
— Воно ще і тепер зморно. І лишиться на тисячоліття. Здобуток гідний революції геніїв.
Але найзавзятішу мову вимовив інженер Зеленко, давній, ще з гімназії приятель Нестора, який закінчив будівельний відділ політехніки Данціґа, приблудив до Мангеттена і працював у відомій фірмі будівництва "Блізне анд Ко." Він вказав на стіни з портретами Петлюри, Коновальця, Шевченка, Франка, на тризуб і на жовто-синій прапор і, затиснувши долоню в кулак, мов би він намірявся шмагнути когось по пиці, вирікав:
— І тому ми тут. Це факт. Цього домоглись "Чорний ворон" і геній людства. Нас розкидано, але ми не збираємось згинути. Це добрий ґрунт росту і ми вернемось. Підношу цей тост за вернемось! Вставай, Кальнишевський Соловок, Мазепо Бендер, Петлюро Парижа, Коновальцю Ротердаму! Вам дано право безсмертя і тим самим — вернемось! Вставай, народе залізної волі, титанічної непокори! Ти переможеш!
Це звучало, збентеження велике, а Сашко додавав пари:
— Нічого, нічого. Ці стіни й не таке чули. 1915 року тут промовляв Троцький, він громив Романових ще чистіше, цей будинок звався "Лейбор темпель", на його стінах царював Карл Маркс, але, як бачите, часи міняються, і не конче в нашу некористь. Браво, Зеленко! Вернемось!
Настрій зростав, бажаючих говорити прибувало, одначе збувало часу, а тому промови вривалися, столи звільнялися, гості роз'їжджалися. Нестор зупинився, було, тут же в Давнтавні, готель "У Тіфані", під опікою колег з Об'єднання, але ситуація круто міняється, Сашко з Вірою конфіскують його безоглядно і ось, вони всі троє, плюс валіза Нестора, урочисто виповняють нутро їх Шевролета, Сашко при керівниці, біля нього Віра, біля Віри Нестор і машина біжить каньйонами вулиць в чисельному товаристві їй подібних, мов гігантська миша гігантської нори за якою, зо всіх боків, гоняться червоні й зелені світла, півморок ночі, луни сирен, гомін моторів. І така близькість. То ж оце зліва, рука до руки — Віра. Повніша, поважніша, спокійніша, але та сама. Нестор вірить й не вірить, виринає злива згадок, то ж було, то ж лишилося, то ж не забулося. Як це зміряти, зважити, оцінити? Якою валютою?