І їх житло на енному поверсі енної вулиці високо в просторі. Від землі вверх, несе їх коробка обложена сірою тканиною, над входом моргають цифри — один, два, десять, дев'ятнадцять — стоп! Розсуваються двері… Коридор видається хистким, двері їх мешкання ніби врізьблені в сірий граніт, при дотику ключика вони відслонюють простір, стіни якого обшальовані деревом кольору каштану, з великим дзеркалом й галереєю ґрафік на синіх паспарту в чорних рямцях.
Двері навпрост зачинені, тож направо — дуже прошу, це передгра вітальні в присмерку привітного світла з фотелями подоби собак Бернадинів завжди готових до послуг з чого й скористався Нестор, весь понятий приємним здивуванням. Кокетлива легкість, демонстративна затишність… Та ось, у сукні кольору кави, пані… І це має бути Віра, а той рослий, з нахилом до повноти, панисько, це Сашко. І ціла та світлиця, зі заслоненим вікном, яка може бути однаково світлицею, вітальнею, як також виставою старанно зібраних зразків мистецтва барви. Чи це вони ті самі, яких він знав колись? Можливо, можливо… Але на них вже почав діяти інший клімат. Це вже екзотика, затишок лагуни… Все тут своє, рахманне, вдоволене у легких, м'яких тонах.
— Ну, і от… — вирвалось у Нестора, який погруз у фотелі, розкинув на поруччя руки, мов би цим хотів все сказати, що було між ними колись.
— Ми у себе, — продовжував думку Нестора Сашко.
— Це шок. Усі ті минулі десять років, я був переконаний, що наша чудова Віра зі своїм могутнім родителем блаженствують в обіймах "родіни", а тут воно он як. Обман зору. І не знайшлось навіть душі, яка б захотіла з цього блуду мене вивести. Але зроблено. Добре зроблено. Хвалю! Ґратулюю! — говорив Нестор з виразом блаженного вдоволення.
— Такий був стан, ми недавно отаборились, не хотілось накидати комусь свої клопоти, кожний мав їх досить власних, але давайте про це завтра, то ж то сьогодні, ще на сон грядущий, Вірочка погостить нас… Щоб ви воліли? Чай? Кава? А може б ще раз по чарочці? Маю добрий бурбон, — говорив Сашко і кинув головою на розчинені двері сусідньої кімнати, де світилося світло.
— Признатися, волів би сидіти отак і думати… І дивуватися, — говорив Нестор.
— Без бурбона… В Ню Йорку… Не вийде, — говорив Сашко.
— Хай живе бурбон! — викрикнув химерно Нестор.
— А мені шеррі… Але поки, вибачте… У мене там інший народ, — казала Віра і направилась до другої кімнати.
Сашко відійшов також і вернувся з двома пляшкам і трьома чарками.
— Ми ж люди сімейні, — говорив він на пояснення відходу Віри. — У нас дочка. Наталка. П'ятий годок. Спить. Під доглядом наглядачки.
— Гідне уваги. Як давно на цьому дев'ятнадцятому? — питав спокійно Нестор.
— Третя річниця, а взагалі в Ню Йорку від сорок сьомого. Перед тим Париж.
— Отже ваші мрії не були лиш мрії, — говорив Нестор і брав чарку, яку налив Сашко. — За мрії!
Вони випили, Сашко говорив:
— Мені щастило, дістав замовлення оформити пару фільмів, головне ж рекляма… Побачите мою майстерню — гори реклями… Тут людина любить себе представити… Патетика враження, романтика успіху…
— А як же з Парижем? — питав Нестор.
— Також романтика. Наше століття йому не під силу. Розуміється, Париж є Париж, але він так опарижився, що йому навіть в Европі забракло місця, людина та хотіла б бути нетлінною, зітканою зі самих насолод, не турбуючись її банковим контом. Після того, як там побували наці Гітлера, він в дечому відсвіжів, але це швидше мода, ніж природа і вона скоро минеться. Де Ґоль, що поривається там до влади, навіть своїм ростом переріс норму, а морально він там байстрюк. Париж не зможе його стравити, — говорив Сашко стоячи біля ватрану, на яким висів, щось як портрет людини старшого віку, виконаний у стилі модерн з нахилом до компромісу реального, що наводило на думку, що темою цього міг стати якийсь спогад з минулого і чи не був це відгомін старого Мороза. Вдивляючись в нього, Нестор питав: — як же там народ наський?
— Є! І це цікаво. Він там має своєрідний привілей. Точкою його опертя є ріг вулиць Ст. Мішель і Расін.[25]Довкруги цього все там обертається. Організації, преса, бібліотека… І кожний українець, що відвідує Париж, відвідує також і ріг Ст. Мішель і Расін. Ми з Вірою там бували й бували, у ресторані на Расін 9, де він обідав, ми часто обідали також, у магазині на Ст. Мішель "Сто тисяч сорочок", у якому була куплена та сорочка, що її прошито семи кулями, ми купували також, я зробив панораму з тераси коледжу де Франс на вулиці з готельчиком, де він жив і, здається, тяжко повірити, але для українця, якого б переконання він не був, той факт являється центром Парижа і це, я переконаний, так буде доки Париж Парижем, а українці українцями.