Для Нестора ця мова ще одна несподіванка, Сашко, здавалось, говорив спокійно, але коли наливав чарки, рука його нервувалася. Увійшла Віра і внесла розрядження, сказала, що Наталочка гарно спить, що відправила "бейбі-ситер"-ку, похвалилась, яка у них гарна дочка, підносили чарки вже втрійцю і відчувалася велика інтимність, ніби ці троє людей пов'язані таємницею чогось більшого, ніж звичайні людські взаємини.
І у них тут дуже затишно і дуже безпечно, їх мова нічим не гамована, нема питання, якого б вони боялись торкнутись, по часі перейшли, наприклад, на мистецтво, якого тут стільки й переважно абстракт і цікаво, чому Сашко, така вишукана конкретність, борсається в тих туманностях. Для Сашка це ніяке питання. По-перше, це мода, по-друге — дійдено до краю ясности… Далі туман. Не так ще давно, людина знала, що Господь Бог взяв шматок глини, дихнув і плюнув на неї, і вийшов месьє Адам. З Адама, той самий кудесник, вийняв ребро, дихнув і плюнув і вийшла мадам Єва, зовсім готові для вжитку. То ж то тепер, це процедура міленій, туманність, еволюція, якась креатура в подобі оранґутанга, з якої протягом десяти тисяч років вилазить, скажемо, Бетговен. Амбіція мистецтва проникнути в ті джунглі.
— Бачите того он кретина з опалими, як коромисло, руками, бульбастим носом і вузьким чолом на довгій шиї. Це Аполлон. Нам хотілося затерти ясність того суб'єкта, повернути його в туманність минулого, затупати ногами, набити в морду. Що це мені за такий бог? Подавай кретина, хай живе неясність. Діти народної школи хапаються наркотиків… Ликнув пілюльку і ти в тумані, тисяч років далеко, такий тобі пітекантропу, що метушиться, кричить, протестує, шукає справедливости. От вам і Париж сьогодні… І Сартр, і Пікассо, і Торес, — говорив Сашко і помахував правою рукою з розчепіреними пальцями, ніби диригував оркестрою.
— Так, — казав він резолютно, — дійдемо до краю ясности… Далі туман. І нові абстракції… І взагалі кумедія, мость пане… Але ж, Несторе Павловичу! Ми нічого не чуємо від вас — схопився Сашко піднесеним голосом.
— Бо ти, здається, монополізував всю мову, — відповіла на це Віра.
— Але ж ні. Вибачте. То ж цікаво… Що ви, де ви, як ви? — заатакував він Нестора.
А той, що в солодкій дрімоті пригублював свій бурбон і з приємністю вислуховував Сашкові трелі, — спурхнув, ніби сполоханий з квітки метелик і не знав на яке питання скорше дати відповідь.
— О, я! — казав він ліниво… Пестун долі. Знайшов шматок плянети, який зветься моїм, заосмотрився, як кажуть, громадянством Деї Ґрація Реґіна Великої Британії, здобув над головою дах, під дахом стіл, на столі "Ремінґтон" і чого, скажете, людина мого штибу, може потребувати більше.
— Той ваш "Ремінґтон… Це інтриґує. Прозрадьте, що він хоче сказати світові? — грайливо питав Сашко.
— Існує, наприклад, такий сомнамбулізм — Київ-Москва-Варшава, мій "Реміґнтон" заплутався в тому по вуха. Або то хто ми і що ми, як етнічність. Старе, як світ — "ким і за що закуті", набридле говорення в набридливих умовах, але ось для нього виринають нові аспекти. І виявляється що в тому говоренню безліч недоговореного. Віками з нас настирливо ліплено своєрідну породу людей — півлюдина, півосел, пів… Взагалі — креатура… Матеріяли раба в дусі. Герметично сепарованого від поля діяння нормальної людини. І дійшло до того, що наша територія стала символом провінціяльности, геть включно з "матір'ю городів руських", як ви кажете, Києвцем, людина росла духово не ввись, не вшир, а вглиб і тим самим ми стали тундрою карлуватого рослинства.
Це стало проблемою. Переважно забороненою. У двадцятих — тридцятих роках вона спричинила погром влади, партії, комсомолу. Але ось ми користаємо з особливого привілею, мій "Ремінґтон" з ласки Деї Ґрація Реґіна Великої Британії, безоглядно цим зайнятий, — говорив, бавлячись словами, Нестор.
— І, видно, не страшить його ніяка їх залізо-бетонова цензура, — підкинув до цього Сашко.
— Лиш підбадьорює… Бо свідчить, що одне наше слово сильніше ніж ціла їх словесна буря, що бушує та ось скоро пів століття. Це прекрасно! Це прекрасно! День у день, рік у рік, десятиліття в десятиліття говорять, кричать, співають… Дивізії такої, сякої і он такої поліції, сотні дивізій армії і бояться-бояться, трясуть штанятами… Ну ж і скажу вам чудо-юдо на землі. Ура! Ура! Ура! — розкричався також і Нестор. Він вже був під враженням бурбону і пора була під тим самим враженням, годинник витанцьовував десь другу ночі, коли вони вирішили зробити підсумки минулого дня і віддати данину відпочинкові.