— Мені, — казав Сашко вже піднесено, — пощастило з того вибабратись, але те, що я тоді пережив, переставило мене на інші рейки життя назавжди. Це революція. Примітивний засіб перебудови дійсности.
На цьому Сашко закінчив, вибачився за бурнословіє і додав, що він вже давно не мав нагоди наговоритись так від серця, як казав колись один мій приятель, з яким ми працювали у кельнській майстерні одекольону… Ходив розмашно по кімнаті, хотів, здавалось, вирватись з себе, помагав собі руками, мов птах крилами, щоб зірватись і летіти.
То ж то Віра сиділа у своєму ранковому капоті біля столу і тільки слухала і, можливо, не так слухала, як спостерігала: поглядала раз на Сашка, раз на Нестора, шептала щось Наталочці, яка не мала терпеливости сидіти на місці і слухати, чого вона не розуміла. Було цікаво, все це відголоски луни життя, досвід його не затре і не вирвеш з пам'яти.
Опісля переходили до вітальні, ще раз обговорювали Сашкову творчість, пригадали Луку Жеваго, якого Сашко також знав і який вже не жив. Зустрічались, бувало, з тим ентузіястом цього мистецтва, вислухували його наболілі розважання про наболілі справи, і яка шкода, що йому не було суджено закінчити його свобідні заміри у свобідних умовах. У тій його вічній дорозі з тим незмінним наплічником, його зломила туберкульоза і кинула до ями осамітненої могили у чужій землі.
— Мені здавалось, — казав Сашко, — що він був прямим нащадком скитського племени… Безпосереднє пов'язання з степом, з кочівними, інстинктами побуту, символом чого і був той його наплічник.
— З домішкою слов'яно-козацького сантименталізму до певних традицій, от хоч б того тютюну, який допоміг йому завчасно розпрощатись з життям. Тож Тарас Бульба загинув також із-за люльки — говорив, з ноткою іронії, Нестор.
Розмовляючи, переходили з кімнати до кімнати, від картини до картини, а коли опинилися в майстерні Сашка, на робочому його столі озвався дзвінок.
— О, о, о! Нас кличуть, — казав на це Сашко.
Вони повернулись до вітальні… Їм назустріч входила пара молодих, веселих людей і Віра почала представляти їх Несторові.
— Кузинка Мар'яна, її чоловік Прихода Адріян — інженер.
— То ж ми знаємось і знаємось,·— казав на це Нестор. — Але ж ви виросли, — додав він до того.
— І перевиросли… Маємо он дочку, — казала Мар'яна.
— Надіюсь, не ще одну Мар'яну, — жартував Нестор.
— Ні, ні, ні. Уляну. Досить Мар'ян.
— Уляну? Несподівано, — казав Нестор.
— Його вибір, — казала Мар'яна і вказувала на свого Адріяна. — Я хотіла Параску.
— Чому не Палажку? — сміявся Нестор.
— Мені здавалось — Параска агресивніше, Уляна заніжне, Палажка зашироке, — жартувала Мар'яна.
— Але що це все дочки та дочки. Пора вже й на сина, — казав Нестор.
— З пацифістичних заложень, — відповів Сашко.
— Хай живе мир! — озвався Адріян.
— Добрий мені мир, — казала Віра. — Кричить мир, а будує джети.
— Джети?!
— Джети. Ося ось невинна парочка… Вона нас залишає, — казала Віра.
— Залишає? Що значить залишає? — питав Нестор.
— Залишає… Немилосердно, жорстоко… Переноситься на другий берег стейтів… До Каліфорнії. Сан Дієґо. Цей молодий добродій дістає там якусь грізну посаду, — казала Віра.
— Ніяку, Вірочко, грізну, звичайне виробництво моторів, — казав Адріян.
— Додай джетових, а ти ще не грізних, — сміється Віра.
— Для мирних, Вірочко, потреб, — сперечався Адріян.
— Але джет, але джет! Тисяча двісті миль на годину, — гомоніла Віра.
— Щоб ти скорше прибула, скажемо, до нас, — казав з посміхом Адріян.
— А чи ти, Мар'яно, сіла б на такого чорта? — питала Віра.
— Ніколи. Для мене досить старого, доброго Доґлеса на шістсот миль, — казала Мар'яна.
— Що ви за плем'я? Колись наші добрі конотопські відьми виконували більше на звичайній мітлі, — сміявся Адріян.