— Дякую, дякую… Ми ніякі не відьми, — відбивалась Мар'яна.
— Говоримо стисло про техніку. Не пільотаж. Питання фізики, — боронився Адріян.
— А що, справді, з твоєю фізикою? Ти, здається, збиралася стати астрофізиком? — звернувся Сашко до Мар'яни.
— Забудь. Моя фізика он… — вказала вона на Улянку.
— Браво! — говорив Сашко. — Улянка, а там Улян…
— Ніякий Улян, а Григорій. Наш дід, — казала Мар'яна.
— Скажи прадід. Дід наш Іван, — зауважив Сашко.
— Знайдемо місце і для Івана. Америка велика, — казала Мар'яна.
— Гриць, та Гриць, та ще раз Гриць. Вірочко! Допоможи урізноманітнити тих Гриців, — вигукнув Сашко.
— О, Сашко! Перший наш син, пам'ятай — Гриць! — казала Віра.
— Гриць, Іван, Мар'яна, Тетяна, Морози, морозів, морозам, морозенята. Мені вже морозить поза шкурою, — сміявся Сашко.
— Маємо — Водяні, Приходи, Рокити…
— Вірочко, не пронось мого імени всує. Четверта заповідь, — говорив Сашко.
— Але ж, Сашко. Давно хотіла запитати… Де це ти вискіпав таке…
Це питала Мар'яна і Сашко, що стояв опершись на ватран зі склянкою "мартіні", негайно її перебив.
— Сам Господь Бог своїм божественним перстом начертав його на скрижалях моїх предків. Зрештою, я тепер не Рокіта, ані Рокита, а Русіта, або Рузіта. Я мав необережність вписати своє ботанічне прізвище англійським спелінґом через подвійне О і замість ер-о-кі, вийшло ер-у-зі — Рузіта. І це прийнялось. Тепер в телефонній книзі Ню Йорку, не шукай мене під Рокита, а під ер, о-о, зі, ті, ей. Англійська мова збільшилась ще одним непорозумінням, але фахівці з цим розберуться.
— Признаюсь, я не багато з того зрозуміла, але будемо мати на увазі, — казала Мар'яна і одразу перейшла на інше: — А що це не бачимо наймолодшої ґенерації Рузіт?
— Зайняті. Сплять, — відповіла на це Віра і просила гостей до їдальні, де вже чекав на них накритий стіл, на цей раз білою скатертиною з приборами на п'ятьох та порядною кількістю рибних і м'ясних закусок, як також відповідною кількістю мальовничих посудин спірітичного змісту, що все разом звалось "обідня перекуска" бо ж то справжній обід, за нормами цього краю, припадав на годину шосту вечора.
Нестор, як гість, змушений зайняти в тому чолове місце — зліва Віра, справа Мар'яна, візаві Адріян, нарадою командує Сашко.
— Сьогодні, — казав він, підносячи перший тост,·— маємо виняткову приємність, дуже сантиментального і разом драпіжного змісту: вітаємо між нами знаменного свідка багатьох наших пригод. П'ємо за його здоров'я!
Випили всі, а Мар'яна швидко казала:
— Але, Вірочко. Чи ми таке видержимо? То ж це справжня запіканка, сказав би мій батько.
— Підтримуйтесь оселедчиком, сказав би також ваш батько, — говорив Сашко.
— Вибачте, але я в боргу перед паном Олександром — казав Нестор. — Дякую за спіч. І додаю: ця наша зустріч завершує й замикає одно вражаюче коло дій і подій. Ще один тост!
— Чи можливо й мені вставити слово? — запитала Мар'яна.
— Увага, увага! Слово має моя жінка, — жартував Адріян.
— Чоловіче — мовчи! Це справді варте уваги, — казала Мар'яна, щічки якої швидко крились рум'янцем. — Для мене це продовження роду, хутора, минулого. Спом'янем же і їх — живих і неживих, по цілому світі розсіяних… І додаймо до цього мого батька, полковника армії Української Народної Республіки, а також полковника тієї ж армії, батька мого чоловіка, якого на днях випущено з Воркути, куди його запроторено було з Праги чеської, після "визволення" її "братші русами". Ми ось дістали повідомлення, що його випущено і робимо старання, щоб його з мамою дістати до Сан Дієґо.
Це викликало загальне захоплення, говорили влад і невлад, Сашко розгортався, роля доброго, дотепного підливателя чарок і виголошувача спічів йому личила, настрій підносився, кожному хотілось представити себе якнайвиразніше і хоча це було в тумані, але кожному було видно кожного, наприклад, Нестор аж тепер побачив Віру, яка трималася рівно, майже урочисто, ніби на троні, її очі і уста посміхалися стримано, що значило вдоволення… А також свідомість перемоги над усім тим, що було в минулому.
Викликали також Водяних, Сашко зірвав усіх до телефону їх бруклинського мешкання, говорили по черзі, а в тому і Нестор почув у слухавці знайомий, міцний голос Тетяни, яка запрошувала його до себе, після чого в тій самій слухавці забубонів стакатий бас Миколи Івановича, який повторив запрошення Тетяни і дякував за вчорашній Несторів відчит.
А після цього телефону, ще один телефон — Торонто, 766-5210, пані Ірина Сидорук.