Та якось, на Єврейському, Віра побачила знайоме обличчя… Галя Піддубна. Одноклясниця консерваторії. — Вірочко! — Галю! — Та невже це ти? Ти не… — Слово "виїхала" не йшло на язик. — Я лишилася… — І також я. — Голодна? Ходи зі мною.
Того таки вечора, разом з Галею, Віра опинилася якомусь касіно на Липках, де було тепло, світло, багато військових — жінки, акордеон, танець, дим цигарок. З загального настрою. Віра зрозуміла про що тут ходиться, але вона голодна, а там он буфет і на нім… Господи Боже! Такого вона, як світ світом, не бачила… Її голод розгорівся вогнем і перед ним хто встоїть? Але це був також він, що врятував її. Танцюючи з високим, бравим, міцним лейтенантом, вона раптом втратила притомність. Що було далі, сказати годі, отямилась вона на квартирі Галі, де пила чай і їла смажену картоплю. А коли вранці повернулась до свого КОБУЧу, застала там перелякану матір, яка засипала її питаннями, де вона і як вона провела тут ніч, на що Віра не мала слів… Мати принесла торбину картоплі, кілька склянок пшона та горнець кукурудзи.
Це їх, сяко-тако, рятувало, але два-три дні і ти, мамо, знов бери торбу, якусь останню дрантину і манджай на села, від хати до хати — дайте, не минайте, людоньки, Христа — ради! Бо ж яка, скажете, інша рада, місто поняте голодом від краю до краю, для урядів та інших "відповідальних" ще щось підкинули, а ви решта, жийте не жийте, справа ваша.
Саме на цю наглість і навинувся Сашко, Віра дивилась — чудо не чудо, а таки він, а той загорнув її зі собою, раз до редакції газети, раз до їдальні міської управи, а там, диви, спритний армянчик, відчинив погребець, у якому, за в'язку карбованців можна поласувати жолудьовою кавою з печивом бурякового солоду: прибули завзятці зі заходу і постала "Спілка письменників", а там і засідання, і дискусії, на стіні портрет з підписом Симон Петлюра, на будовах, сям-там прапори жовто-синьої барви, в кабінеті головного редактора "Українського слова" — величний знак Тризуба, на вулицях все більше і більше української мови.
А одночасно… Однієї, як звичайно, мертво-темної ночі, небо над Києвом забагрянилось, а вже д'ранку всім було знано, що згоріла їх стара "Дума"… тож-то небавом, такої ж ночі, Київ шарпнуло зривом. Це значило, що один з найзнаменніших соборів його Лаври, обернуто в грузи. Зникали жовто-сині прапори, забрано голову міста, змінено редакцію "Українського слова", розгромлено Спілку письменників… Ходити по вулицях міста те саме, що ходити по замінованому полі. Віра збентежена. Що це діється? Навіщо класти міни під собори? Хіба це стратегічні мости? І знов ті німці. То ж їх зустрічали квітами.
На що їй говорив Сашко:
— Зударилось два грабіжники… За чужу власність… З різним розумінням грабунку. Забити мільйони голодом, зірвати будову з часі княгині Ольги… Скільки переваг дає одно таке зірвання собору: знищено важливий об'єкт релігійного культу, знищено головного конкурента Василя Блаженного Москви, скинуто відповідальність на супротивника, показано, кого ви вітали квітами.
А ті, що їх вітали… Тим що… Їм тільки простір. Ніякі собори. Це робот, машина. Підійшов, загорнув — живе-неживе до звалу, там має стати Райх, Третій Райх… На місці Третього Риму… Така тобі фигля-мигля. Премудрість вибраних.
— Але ж Київ! Мій Київ! — лементувала Віра. — Завіщо його терзають?
— Саме за те, — казав грайливо Сашко. — Що він ваш. Це вони знають. А для них ви… Знаєте, яка вартість для них ми? Погляньте на купу муравлища… Воно вам скаже.
Сашко любив ставити такі питання і давати на них такі відповіді, це його коник, тож-то Віра любила це слухати і так вони, день-у-день — Сашко говорив. Віра слухала і непомітно вливалася в течію його мислення…
Йшла і минала міцна, тверда, зухвала зима, а з початком наступного літа розпочався той виїзд до Райху. Спершу молоді люди… Хлопці й дівчата… З наміром не вертатися. тож-то згодом їх вже вербували…. А ще згодом їх хапали і під вартою, вантажними вагонам вивозили.
Сашка виразно розмивали роздуми, Віра це бачила і також догадувалась, що в нього на думці. Київ, як стій, порожнів — виїзди, вивози, Бабин Яр, у повітрі відчувалась трагі-елегія, ніби воно й мирно, у музеї на Олександрівській мистецька виставка, в розмінованій опері готовлять "Запорожця", але разом, в атмосфері заносить на бурю. Кияни це чують, знають, розуміють, їх випробування, можливо, щойно починаються, а Віра з матір'ю, які, за старою звичкою, пробиваються з дня на день, починають також бентежитись. Вони не дуже возяться з газетами, не слухають радіо, але вони знають, що та на тих фронтах діється. Можливо ще "вони" й повернуться, а це значить… Не треба казати… Їх там давно засуджено, зрада родіни, це так зрозуміло і тут хіба живцем в землю.