Бути пастухом, вставати разом зі сонцем, для хлопця десяти років ніяка радість, але тепер, з висоти і віддалі років це щось, як подих тепла серед морозного дня. Саме те вставання, з-поза темного лісу, жовтогарячого кола вогню, наповняє тебе містерійною силою щастя. Ти, мов би загоряєшся сам, і мов би світиш. Без ніякого особливого наміру ти починаєш співати, мов би ти був частиною пташиного хору, що розпочав свій концерт у глибинах темного лісу.
І все тут довкруги це ти сам. Весь той там хутір. Древній кудесник, весь в білому, батько… Суцільна, простота, незломна воля, невпинна послідовність, основа основ будівлі буття. А ген далі каскади сонця, чар вечорів, матінка ніч, осокори Придніпров'я, що виступають в тумані вечора, облиті задумою і зорі — ясні і гострі спеціяльно для цього краю сотворені.
І він сам в тому… Рослий, здоровий… Ходив на Дніпро, ловив у плавнях окунів, зникав на вечорницях… І його в Черкасах гімназія, яку на сьомому році демонстративно лишив, бо "вирішив бути господарем", а "не лізти в пани", йти по слідах батька — найпочесніша справа, бо ж то решта братів — хто куди, Софрон "вдарився на легкий хліб", "подався в город", щоб опинитися в Омську чи Томську кондуктором Далекосхідньої залізниці, а Петро вже з Двоклясового училища виявив нахил художника, від слова "худо", як дражнився Іван, а Андрій, Андрійко, Андрійчик, мамин пестунчик, мазунчик Тані, так той вже з раннього рання кинувся "в стихі", спочатку під Пушкіна — "Зіма, крєстьянін торжествуя", а там несподівано перейшов "на вірші" і повісив на стіні своєї кімнати подобизну лисої людини з підписом Шевченко. З цього й почався хутір, як і "та Україна", на "тій мові", з якої Іван покпивав добродушно, особливо, коли 1901 року повернувся "з москалів" і приніс поручника артилерії запасу.
Але увагу, але престиж, але славу хутора, ген-ген як пам'ять, тримала Тетяна — сестра, хазяйка, володарка. На цілі сім років від Івана молодша, вона закінчила не лишень відому в Лубнах гімназію Алексиної, але й пробувала, було, з медичними курсами в Петербурзі, що їй перешкодила війна, а головне, коли 1904 року, досить несподівано, на запалення легенів померла їх мати і Тетяна повинна була стати хазяйкою дому… Спочатку, бодай номінально, тож-то згодом — фактично. А пригадуючи маму, яку свого часу було, по своєму, виключено з центру уваги, як якусь самозрозумілу механічну функцію, Іван тепер з віддалі, з глибини свідомости, починав бачити її очима абсолютного здивування. Загоріле, худе лице, запалі, пригаслі карі очі… Заклопотана, втомлена… О, мій Боже! Тож це була вона, що дала всім їм їх долю. Лишень подумати… Через її призму душі пройшли всі їх приречення і, можливо, Іванові дано з того найщедріше і тому він не пішов добровільно "у світ за очі", як це сталося з рештою його братів, які почали шукати "легкого хліба", бо ж земля, де піт і вузькі обрії, як день, як ніч, той самий під тобою шмат простору, мов би ти був прикований до одного причалу на віки вічні. Іван навіть цим хвалився, це було його Я, це він, це його доля. І як добре, що земля і небо тут у згоді, що ти на твердому місці, який би світ не був вулканічний. Він, було, носився з думкою поставити це, "на широку ногу", перегнати батька, взяти комерційний курс, йти за Европою.
Гай, гай! Даремно. Як його все те назвати, що опісля сталося, не збагнеш, такого розумом не візьмеш, це загадка над цілим світом… Томи і томи напишуть, проллють ріки крови, а таємниця лишиться, бо є це перст з висока, що вказує куди тобі йти. Бувало, Афоген Васильович Левицький на уроках древнього Риму, згадував слово "пролетаріят"… "Позбавлений власности індивід, спричинник упадку Риму"… Що його, Афогена Васильовича, ніхто з учнів не брав поважно. Це було, це було давно, це минулося… І де Рим, а де Крим… Але враз, Іван довідався, що, наприклад, його двоюрідний брат Мишко Калиниченко, також "пролетаріят". Свят, свят, свят! І де був він, що зсадив Івана з його трону та розвалив його Рим. А чому? Тільки генії можуть таке збагнути.