Іван, було, сперечався з цим приреченням сливе до загину, йому здавалося і здається тепер, що той Мишко ніщо інше, як звичайна морська свинка, на якій випробувано певні бацили і, мабуть це було від його матері, від її молока, що Іван не визнав Мишка і не піддався його волі до останніх днів свого життя.
Земля і ґрунт, і колос збіжжя, і запах розораної ниви ствердились в істоті Івана і хоча переміг тут Мишко, він ніяк в таку перемогу не вірить. Це, швидше, їх поразка. Навіть ті там на ґзимсах мавзолею Червоної площі Москви в день Першого травня, його не переконують. Вслухайтесь в ті їх "ура". Це плач, що відбиває твердий крок перед обличчям решти світу. Змилуйтесь — ради Бога!
Іван ці відтінки буття чує, як гнаний пес, у ньому бунтує його природа і тому ця його теперішня осамітненість видається йому лябораторією, у якій можна зібрати всі фокуси дійсного в один фокус бажаного, сказати невисказане, вникнути в глибини глибин недосяжного. Він ось здивований, що ступив на шматок землі, де генерально панує одна виключна сила — тиша. Вийдеш вечором чи раннім ранком, і довкруги безпека. Тиша й безпека. І свобода душі. Ти, мов би, вирваний з бурі і закинутий, як зірваний лист дерева, у затишшя святині. І хочеться тобі відгадати причину цього. Чому його хутір і цей хутір, що стоять на тій самій плянеті, такі неподібні і кому було треба, щоб ця така неподібність стала причиною двох протиставлень озброєних зброєю атома, здібного розірвати на шмаття саму плянету.
До речі, не слід забувати, що до цих міркувань Івана, інколи втручається його дочка Віра. "Дорогий Батьку! Учора знов багато про Тебе думала, — писала вона загодя з Ню Йорку. Моє сумління не може погодитись, коли уявляю Тебе у Твоєму осамітненню. Я вже Тобі казала і кажу знов — залиши Ти ту свою ферму на попас сернам і бодай на зиму, переходь до нас. Сашко не дає мені з цим спокою. Кажеш — боїшся Ню Йорку? Даремно. На вигляд грізний лев, а в дійсності — пудель з дзвіночком на шиї. У нас тепер…" — Звичайно, вона описувала подробиці їх щодення — поїздки, успіхи Сашка, поведінку Наталочки, гостини, а оце, досить докладно, описала йому гостину у них Нестора Сидорука. "Знаю, ти маєш до нього упередження, але Ти також знаєш, що він…" — І тут, з особливою настирливістю, яскравими барвами подано характеристику тієї особи. Він єдиний, міг би допомогти Тобі розібратися з Твоїми питаннями".
А, той мені Сидорук! Натуркала мені ним вуха, а було вже й забув. Ще одна незагоєна скалка його амбіції, з давніх-давен, нехіть до суб'єктів кращезнайства справ, яких вони "ані не нюхали" в їх автентичності і не проходили дресури справжнього, болючого, доторкального дійства. Десь в глибині Іванової істоти, сидить чорт, який запопадливо оберігає досвід 101 камери його "Катеринок", усі ті "стули" та Ухт-Печорські, які оцінює, як єдине свідоцтво "твердої школи", що дає атестат зрілости людині сучасного. А тому, той там Сидорук, який здається, дивиться і бачить Івана, як об'єкт психо-дослідництва, в очах Івана ніщо інше, як дилетант з поверховим баченням цих явищ.
Але все-таки, з ним варто іноді зударитись. Ті його національні проекції, від певного часу, почали тривожити Іванове національне кредо первородним гріхом і докучати, як ревматизм. Як там не кажи, а він з діда й прадіда, кість від кости, дитина землі предків, і коли та земля порушила питання своєї суверенности то це значить, що це питання є також його питанням… І його не затерти звичайним "не хочу", бо воно дерево пізнання суті. Потрібно більше рівноваги. Без державного оформлення ти лиш каліка на чужих милицях.
"Дорогий Батьку! Ти не відповів на мої думки про Сидорука, — писала згодом Віра. Ви там сусіди…" На це Іван також не відповів. Але в темниках свого пізнання шукав слова, якого не міг знайти, як не міг порушити свого пустельництва, щоб сказати дочці — так. Він ось пробує… Нещодавно, наприклад, він вперше порушив свою недосяжність і втяв штуку гідну уваги — запустив свого "Фольксваґена" і пустив вздовж шляхом, понад сто миль, до самого Торонта. А Торонто, як не кажи, понад мільйон люду, і там, на вулиці Батерст, під номером 400, побудова з широкими сходами, зліва від дверей якої, бронзова таблиця — "Українська Православна Катедра св. Володимира".
От сюди то й потрапив Іван. І хоча не все тут по православному… От хоч би ті довгі лави для сидження, що порушують лад православія… Але Іван не мусить ними користатися, а стати попри праву стіну під зображенням хрещення Христа у ріці Йордані і спокійно слухати звуків мельодій, які воскресають в ньому почуття глибокої давнини. По своєму це дар неба і коли до Івана підходять "з тацою", він кладе "п'ятку" і то долярів, коли інші відбуваються "кводром" центів. То ж чому така щедрість, коли мати на увазі, що той же Іван не мав звички бути жертвенним на що будь взагалі?