Такі ось думки… Викликані тиском умов… У людини, яка не звикла думати абстрактно. Але вони й на цей раз скоро урвалися. По тижневі досліджень, пересвітлювань, мірянь Іванового тіла, йому, мов би пригадали, що він має також і певні до нього обов'язки, що він вже давно не механізм без суперечностей, а організація функцій, до якої вкралося чимало елементів злоякісного завдання, з якими Іван мусить сперечатися. Тут виступили на кін уваги також роки. Пам'ятай, Іване, що теперішні твої роки даровані тобі лишень з ласки Неба. І вони примхливі. Для усвідомлення цієї істини, Іван дістав цілу конституцію параграфів своєї поведінки не конче привабливого порядку, як перевірку тиснення крови, такі і сякі обмеження харчові, унормовані стосунки з алкоголем, зречення нікотину… Щось таке… Просто нечуване… Але після цього, одного ранку зайшла до Івана така Гайка, звичайна медична сестра, одинока в цій установі, що розуміла певну кількість слів Іванової мови, на цей раз з особливою усмішкою… (Іван весь в напруженні)… спокійно повідомила, що він, тобто Іван, весь, від голови до п'ят перевірений, і він може відійти. Ось тільки випишуть звільнення, і ґуд-бай!
Іван зривається, і того самого дополудня його сірий "Фольксваґен", мов скажений, погнався до хутора. А там…
Господи Боже! Кольори, птахи, кудлатий Неґус, бур'яни… І під самим його порогом, таборувала, видно, череда якоїсь тварі Божої, чи не, бува, буйволів, які іноді несподівано з’являються і так само несподівано, зникають, залишаючи за собою багату колекцію візитівок зеленого кольору, як знак подяки за дружню гостинність.
Іван був на верху блаженного захоплення, все йому тут подобалось, геть включно з тими буйволячими кізяками, за ним всі його клопоти здоров'я і він навіть шкодував, що він не має з ким цим настроєм поділитися.
III
І саме в такому стані, за яскравої погоди, у понеділок двадцять четвертого травня, в день канадського державного свята королеви Вікторії, після довгих блукань, знайшов Івана Нестор Сидорук, на наполегливе домагання Віри і Сашка Рокитів.
Вранці Нестор виїхав з Торонта Шевролетом о годині восьмій, на ачей, з наміром будь-що-будь відшукати того відлюдка і спробувати знайти з ним "якусь мову", не дивлячись на всі їх суперечності в минулому, бо ж головне про що тут ходить, це Іван, як питання, як вислів, як типаж. Виняткова людська істота виняткової долі, а, можливо, й виняткового призначення. Можливо, первоістотність, з якої постала нація… Зо всіма її добрими і злими прикметами.
Зрештою, Іван добре Нестора пам'ятає, це ж бо був він, що попереджував Івана перед тією "родіною", що вказував прямо в точку ясности, що її Іван демонстративно, проти власного переконання, злегковажив… Іван знав також вартість такої трагічної легковажности, як заштрик морфини проти болю, але він був понятий фурією спротиву, проти якого не було іншого засобу лікування. Але тепер… З віддалі часу і простору… Але після досвіду… Віра, наприклад, писала Несторові: "Я хотіла б, щоб Ви з ним побачились… І його вислухали… Це завершило б конструкцію розуміння ферментаційних процесів на тлі "стрибкоподібних змін", які відбувалися в нашому просторі і про які Ви мені колись говорили".
Саме тому Нестор виїхав гуляти по квадратах мапи онтарійського фермерства північно-західнього напрямку, бічними, критими гравієм дорогами, раз у раз розпитуючись куди і де повернути, щоб добитися до цілі і по часі, опинитися перед одними закритими на колодку ворітьми, збоку яких, на стовпчику хизувалась поштова скринька з написом Сенишин, оповита глибокою безлюдністю й тишею, мов би вона сама одна на цілій плянеті.
Але це воно те і є. Сенишин. Розуміється. Символ часу. Зречення минулого. Нестор зупинив машину, відкрив віконце, дивиться, слухає… Алея розквітлого бозу заросла споришем і кульбабою, в’їзна дорога, свіжий слід авта, з-за кущів далі визирає другий поверх, облитого сонцем цегляного будинку, і це все свідчить, що там мусить бути життя.