Так. Там життя. І перш за все, з тієї масивної тиші, поміж хмарами бозу, вирвалось здоровенне, чорного кольору, собарно, яке наповнило тишу надривним, сердитим гавкотом. Нестор намагався, було, нав'язати з ним примирливу мову, але де там… У таких випадках компромісу не може бути. Чужинче! Хто б ти не був — рушай свої колеса і манджай далі. Тут ти виразно непроханий. І увійдеш ти сюди хіба через мій труп.
Це, розуміється, був Неґус — страж і товариш Івана, і поки між ним і Нестором відбувався цей діялог, у алеї, поміж бозом, показалась ще одна, виразно людська, постать, одягнена у незграбний, з великими кишенями, сірого кольору жакет. Не можна помилитися… Здалеку видно… Іван Мороз… З голови до ніг. Час лиш додав до кольору його волосся трохи сріблистки і дещо нагнув його стовбур. А поза тим та сама дебелість, тесана звичайною сокирою зі звичайного дуба.
Відбувається швидке пізнавання, несподіване здивування, як тільки Нестор назвав себе, він одразу побачив, що Іван тепер не той самий Іван, якого він знав в минулому. Назверх хіба той самий, але підзверх… Гай, гай…
— Нестор Павлович! — викрикнув він захоплено, так ніби він довго його чекав і нарешті дочекався. Заметушився, забігав, погнав ген Неґуса, що не хотів втихомиритись, спішно відмикав ворота, а коли Нестор зі своїм Шевролетом втиснувся до розбуялого квітінням алеї і зупинився просто на розкиданих млинцях, що їх ласкаво позалишали буйволи, то першим його привітанням було:
— Іване Григоровичу! У вас тут рай! — кинувся вітатися, мов би зустрів батька рідного.
— Як бачите! Як бачите! Дичина. Сам один. Радий вас бачити… Оце лиш повернувся з лікарні, — обнімаючи гостя, казав Іван.
— З лікарні? Щось поважного? — стривожився Нестор.
— Яке поважного… Змарнував тиждень времені. Але ви… Обережно, — вказував він на буйволячі гостинці. — Буйволи. Коли нас з собакою не було вдома, приходять отакі гості, — говорив він вибачливо, йшли до зарослого рожами ґанку, до великої кухні, до великої, що праворуч, кімнати — висока стеля, високі троє вікон, високий камін, фотелі, канапа, під ногами килим… І багато, не звичного для Івана, патосу, коли то мова і рух збиваються у крутіж на подобу торнада.
Починається, як велить закон, з гостини, з’являється забута пляшка фінляндської горілки, що має вигляд шматка льодини, миса ковбасної краянки, наливаються і підносяться чарки "за зустріч", Іван виразно "в ударі", бо тут, диви, отаке… Хто б міг сказати. І думок у нього сила-силенна — визрілі й перевизрілі, що лиш торкнуть, то так і сиплються.
А коли дійшли до справжнього, що найбільш, до самої кости їх мучило, Іван звівсь дибом.
— Може ви, — казав він, — і розшукали мене, щоб побачити, як виглядає старий дурень, який дався ще раз посмакувати, що таке "родіна". Пам'ятаю, пам'ятаю… Ви ж мені казали… Але знаєте, голубчику, я не каюсь, я далеко не каюсь, моїм гаслом було — не здавайсь поки дихаєш, а тут же Вавилонська вежа, двадцять п'ять років із себе рвуться, щоб створити соціялізм, а це ж, річ ясна, голод… Перманентний, хронічний, і мруть же масами і душаться, як голодні щури. І хотілося б щось помогти, але що тут скажете… Яка рада. Ну докажи такому лобуряці, що то серп і той молот, це не оздоба його будьоновки, а знаряддя твердої праці, і що жати хліб, чи дубасити молотом не те саме, що хліб їсти чи стріляти когось в потилицю… Цього ти їм не докажеш, на таку філософію його не візьмеш, він тобі — "матеріялізм", та "діялектика", та "ковзалість", а на полях бур'ян, а на вулицях черги — що там дають? Яке тобі собаче діло, що там дають? Стій і чекай, пролетарію всього світу! За це ти громив трони, проливав кров, виривав все, що сіяло хліб і, голубчику, чекай. І чекай! Твердо чекай! І кричи ура.
От що ще раз хотілось бачити, думалось, тут щось скаже війна, тож мільйонами йшли в полон… Протест, якого світ ще не бачив, ну, але що ж… Цього не бачив не тільки світ… Цього не бачив Гітлер в Берліні, цього не бачив Рузвельт у Вашінґтоні, і сталося так, що найбільше з цього "ура" дісталося Сталіну… А той чорт та причавив… Коли б ви їх тепер бачили… Триста мільйонів… Від Одри до Камчатки… Голод, голод і голод. Це, кажу вам, досягнення гідне подиву і та там мумія на Червоній площі Москви заслуговує ті черги цікавих цілого світу, що хочуть таке диво бачити.
Бачити, щоб якось повірити… Тож не може, здавалось, бути… Тож бійтеся Бога, за що, скажіть, вмиралося, але хто там думає за що… У давньому Єгипті був такий бик Апіс… Йому ставили храми і приносили жертви… І все тому, що вважали його богом… І спробуй там сказати, що це ніякий не бог, а тільки бик, коли все кричало бог. Людині без байки ніяково на білому світі, у нас створено Апіса, що пролетар може сіяти хліб і навіть керувати державою і спробуй перечити. Сибір. Двадцять п'ять год. Ти, либонь, рухнув з глузду. До псіхушки з тобою. От чому воно й голод. От чому я туди перся. Щоб бачити. Щоб торкнутися ран. Щоб сказати нарешті: Так! — говорив Іван піднесено. І було видно, що ці питання заполонили ціле його єство, він розібрав їх по кісточці.