А ось воно тут знов на зверх вийшло, під звуки органів, що прогриміли густими тонами, щоб одразу за ними, зі самого неба злетіло і вибухнуло: — "Ой, зійшла зоря вечеровая, та й над Почаєвом стала". Виклично, незалежно, а його диригент, чи не з самого, бува, Києва. Така в ньому владність старовинного ладу.
І, як так там не кажіть, таке хапає, Іван це відчув з першого дотику, його вдарено. Він мав місце в найдальшому закутку, не бажав випинатися, але й тут добре. Дивиться понад голови до самого переду, здалека барвіє хор і це все. І досить. Звуки, люди, близькість, одначе він сам і так добре, навіщо кому хто він і що він, не дуже є чим хвалитися, а дещо треба б забути, коли б це було можливо…
Але враз… О, так! На самому переді. Пізнає, пізнає. Сидоруки. Іваном шарпнуло. З ким вже з ким, але з цим не може стати віч-на-віч. Не в його силі. То ж спитають… І перше що спитають… То ж напевно Віра… І що їй скаже? Не знайде слова. Таке воно ще живе і так кривавиться.
І перше, що він вирішує — втікати. Далі втікати. Від самого себе… В глибину небуття. Одразу, з місця… Не дочекавшись навіть кінця концерту, тихенько, на пальчиках, мов тать, під звуки "Благослови" Бортнянського… Так воно найвгодніше… Дійде до табору, забере своє манаття і зникне. Камінь у воду.
Йшов в поспіху, до цегельні за містом, шмат дороги, а тут ось хилиться до вечора, хотілося б рушити за світла денного, байдуже куди, байдуже як, аби лиш далі… Від людей, від очей, від сумління. Швидкости до цього додала ще і така пригода: в дорозі, біля готелю "Фульда", що його займали "єнкі", він нарвався на жінку, яка вже здалека осяяла його таким здивуванням, ніби побачила чудо.
— Ей, ей, ей! Дядя! То ж ми з вами верталися…
— Так це ви? — перебив її Іван бажаючи чим скорше ії спекатись.
— Я! Я! Нюрка! Удрала. Мєня ізнасіловалі… Прохора убілі… Штихом… Всьо потєряла. Я знала вашу дочку, ґдє ана?
О, ти мій Боже! Що тут їй скажеш? Його пройняла лють… І паніка. Підозрював, що це була вона, що донесла на Віру… Але тут це її "ізнасіловалі", "убілі", "всьо потєряла", і Іван, який пройшов весь той порядок, не має відваги щось тут сказати. Він збентежений, механічно кидає слова, а на думці скорше б лиш з цього вирватись і тікати.
І ще цього самого вечора, на всю ніч, на пішак, Іван залишив Герсфель. Прямував від півдня, як Баварія, як ті там Альпи, без вітрил і керма, як бачить око, найкраще якась діра, щось "приватного", менше б зайвих очей, але як і чому знов таки потрапив до табору, годі до пуття сказати. Здається, це був гаманець… Забракло тих райхмарок… Не знаходилось і вільного місця для зупинки, схилялось до жебрацтва, а це вже не в Івановій вдачі, краще вже табір. До того ж навинувся земляк з колишніх "остів", який то й спричинився, що Іван закітвився у пристані ДіПі,[29]під прапором УНРА,[30]навігатором якої був сам колишній мейор Ню Йорку Ля Гвардія, з місцем осідку Новий Ульм над Дунаєм, в казармах Райгольда, колишнього війська Третього Райху.
Велетенське, на кілька тисяч, людське муравлище, що не обличчя — земляк, але Іван тут ікс-ігрек Сенишин, оселений на горищі колишньої конюшні, два кроки вшир, три вздовж конурчина, полога стеля, широко-низьке вікно, краєвид площі до заходу, де то, як день, так ніч товчуться люди і де то сонце, кінчаючи свій трудодень, любило зайти до Івана, щоб сказати йому добраніч.
І виглядало це хоч би кому, Іванові не першина, а додавши добродія Ля Ґвардію з Ню Йорку, що докидав до цього білий хліб, пушки м'яса, сушені яйця, порошковане молоко, та цукор, та каву, та всілякі інші витребеньки, включно з торбинкою захисного кольору, у якій ви знайдете голочки, ниточки, ножички, наперсточок. Після "родіни", це виклик всім ленінам і щоб віддячитись, Іван вирізав з ілюстрованого "Ляйф"-у, фотографію нічного Ню Йорку і повісив її над столиком в рамцях, мов би портрет якоїсь величі… А одного разу, з приводу цього зайшла дискусія. До Івана випадково втрапив поет, чи не з того самого ваймарського "Грааля", який жив на цьому самому горищі.
— Навіщо ви це повісили? — запитав поет, вказуючи на Ню Йорк.
— Мені воно подобалось, — відповів скромно Іван.
— Що в тому може подобатись? — питав поет.
— Ню Йорк, — відповів Іван.
— Чи знаєте, скільки там сламу, злочинів, бруду? — питав поет.
— Доводжу до вашого, добродію, відома, що за своє життя я бачив стільки сламу, бруду й злочинства, що в ньому могли б втопитись сотні Ню Йорків.
30
UNRA. — United Nations Relief and Rehabilitation Administration. — Управління допомоги і реабілітації Об'єднаних Націй