Це вони знають, а разом, мов би не знають. В людині, при кожній погоді, десь там глибоко, як не живе, то все-таки тліє, іскра надії. А може воно… А хіба за що… Гарячим залізом випалюють в тобі твою надію, а вона живе. Приходять одні — живе, приходять другі — живе… Людина, як не кажіть, за винятком хіба блощиць, найживучіша твар на землі і ніяка чума, навіть марксизм, її не видушить.
Це, Віра пригадує, філософія Сашка, він був тут з ними завжди, мати навіть забула, що він "інтелігент", а Віра таки з ним та з ним і нема ради. Їй не відомо чому той хлопчисько аж так ними зайнявся, але хай… Молодь. Такого не збагнеш. У них там своє. Життя є життя.
Та ось почалась мова про той виїзд. І куди? До того ж Райху. Віра, було, зчинила рейвах, ні до якого Райху вона не їде, але Сашко вів своє, ніби пояснював таблицю множення, коли два рази — два, буде чотири. — Бачили ви… (вони все ще на "ви") ту там, на Володимирівській, крамницю nur für Deutsche? Чи знаєте, що ми для них лиш Eingeborenen? А чи знаєте, чому в Києві перестали ходити трамваї? Або чому заводять для нас лиш чотири кляси освіти? Вірочко. Це мова африканських колоній. Ті мудрі люди, затіяли зробити з нас Niemandsland, назвати його Ost, поділити на лятифундії і роздати на власність своїм заслуженим ген разом з нами. Чи ви на таке годитесь?
Віра тоді вибухала, її очі блищали.
— Тоді чому ми тут? А не з тими, що проти них?
Сашко відповідав методично:
— З тими, що, викинули вас дитиною з вашої хати? Що забрали вашого батька? Що вбили голодом мільйони ваших близьких? Що залишили пам'ятку Сибіру? І дуже можливо, — речнив далі Сашко, — вони ще вернуться. А як вернуться, чи уявляєте, що вони з нами зроблять? Тож шукатимуть козла відпущення, тож помста — основа їх моралі.
Віра дослівно не мала на це слова. — Тоді, значить що? Тікати? — виривалось у неї питання.
— Значить — тікати, — з посмішкою, ніби це дотеп, казав Сашко.
— Тікати?! — перелякано казала Віра, уста її тремтіли. — Куди скажете тікати?
— Я вам казав… Може забули. У всесвіті все кудись і від чогось тікає, — тоном жарту, говорив Сашко.
— Здається, ви нічого не мали б проти, бути, скажемо, співачкою і чарувати серця світу вашим малиновим голосом. А чи знаєте ви, що, наприклад, у Відні — найкращі вчителі цього бравурного мистецтва? От ми до них і втечемо.
Можливо, це був і жарт, але він вплинув. Віра, мов би отямилась. І нарешті, мовчазно погодилася. Не вдаючись в деталі, як це їм разом пуститися в цю дорогу… "Записатися", а чи просто, як двоє друзяк без норми форми, у них це дійшло до такої абстракції, де вже годі шукати норми.
Віра, отже, годилася, але гірше з матір'ю. І зрозуміло. Дилема без рішення. З тим їх "їхати разом", ще пів біди, воно до того, здається, велося, але куди їхати, пощо їхати, як їй самій залишитися, це вже інше питання. Чи те їх "тікати" вихід з положення?
На сцену, в ролі адвоката, виступає Сашко, його аргументація невідпорна.
— Мар'яно Миколаївно, — вирікає він тоном категоричности. — Тікають від різних стихійних явищ… Від вулканних зривів, від чуми, від торнадо. Ви, наприклад, тікали з власної хати. Чого мені хотілося б, це заощадити вашій дочці повторення дороги ваших випробувань. Чи ви мене розумієте?
— Чи не думаєте ви, молодий чоловіче, що з кожним лихом треба якось боротися? — несподівано для Мар'яни вирвалось це її питання в такій незвичній для неї подобі. Сашко на хвилинку стратився. Віра, що була при тому, різко глянула на матір. Вона ніколи ще не чула, з її уст, такої дефініції. Сашко посміхнувся. — О, так! Розуміється! Боротися! Але як, але чим, але де? Від цього багато залежить. То ж борються… Мільйони… З різних позицій. Ваш, наприклад, чоловік… Мільйони йому подібних. Мільйони, що йдуть в полон… Мільйони, що тікають. Отже борються… Але в сумі-сумарум перемагає лихо… Сила, що росте не плекано… Як бур'ян, як пошесть. Зброя стихії. Боротьба з нею — боротьба з тайфуном, що несе спустошення і єдиний рятунок — втеча. Маси полонених — втеча, їх лихо має грізних союзників… Щоб вони не тікали, їх табори обернено у табори голодової смерти, щоб перемогло їх лихо, за це дбає потуга Америки. А ми тут з вами… Що лишається нам? Залишитися і чекати… Поки ті не прийдуть й заберуть… Або ці, що обернуть нас в паріїв…