І після такого, диво-дивні розважання вривалися до центру Іванового думання. Геть! Все геть! Відчиняй вікна! Провітрити душу! Бачиш он ту за вікном площу? Східняки-західняки, католики-православні, бандерівці, мельниківці, але разом це й ти, від Дніпра і Дністра прикований обов'язком долі до спільного гужу.
І, можливо, вперше відчув Іван дотики ще однієї, до цього часу не знаної думки. Чому ці тут зібрані люди, маючи за собою довгу минувшину, потрапили саме в так становище… Мов би їх за щось проклято, вигнано… Заметено слід. І чому це, Іване, ти з ними? Чи не затрачено тут почуття якоїсь міри? Рівня? Рівноваги? Відношення самих у собі? Недотягнення якоїсь нотки, щоб вийшла гама.
Іванові здавалося, що питання таких ось таборів залежало від півсекундного недотягнення чи перетягнення якогось почуття, від міліґрамного недоваження якогось нерву, від мікроскопічної зіпсутости якоїсь думки. Не будь цього, ці люди могли б бути де мали бути, говорити, як їм говориться, сіяти хліб, як його сіється — найпростіша з простих істина, але тобі, Майстре, цих простостей, заманулося зробити з цього кпини "на сміх людям, в наругу сусідам". Твоє діло. Але даруй! Ми з цим не годимось. І не погодимось.
Іване, мовчи. Не виходь з цим на люди. Пам'ятай, люди є люди і сотворено їх з різної глини, яку де знайдено під рукою. І все це тому, щоб були очі чорні і очі сині, і поет міг творити на кожні з них окрему пісню і тим самим дати тобі більший репертуар радости. Це саме діється, куди лиш не глянеш. Уяви, щоб у природі пташиній були самі лиш ворони, або папуги, або, навіть, соловейки, як би це виглядало. Або цвіли лиш одні соняшники, або у водах плавали лиш самі карасі… Чи ти можеш уявити таке життя? Це саме діється із нами, чоловіками й жінками, що їх звуть в нашій мові людиною. Жах! Як виглядав би наш світ, коли б в ньому господарив один лиш єнкі з хмарочосами, або один лиш чумак з мазницею. Ти перший повісився б з туги, коли б таке бачив. Але хмарочос, єнкі і мазниця чумака, коли брати їх в перспективі їх визначення, творять чудовий натюрморт для оздоби цього нашого глобусу… І тим самим нас самих. А тому все тут має свою частину обов'язку, ген включно з тими он мельниківцями-бандерівцями, яким дано завдання, щоб в цьому таборі не було сонного ладу, а лиш постійне бойове напруження. І, можливо, одного разу це себе виправдає. А як і не виправдає, то ніхто не посміє тобі закинути, що ти лежав десь "гнилою колодою" і не намагався навіть побити за це комусь морди.
Такі ось думки навіяли на Івана багато бадьорости, геть розсіявся його песимізм і, мабуть, тому, що він знав, що його гріх Ваймару з дочкою, обернувся у щастя в Парижі, а тут знов шваґер з орденами і той чортів Сидорук з його повчаннями Мономаха, а там, диви, ввірвалась бурею Тетяна, що пригналась найшвидшим потягом з Реґенсбургу, з якою вони просварилися цілу ніч і все за ту саму Віру.
— Ти, Іване, — казала вона, — зсунувся з глузду, — як можна їхати в те голодне пекло, коли воно в тріюмфах! Та ще й тягнути туди таку Віру. Ти самашедчий! — вжила вона навмисне це слово, щоб підкреслити свою до цього зневажливість. А Іван затиснув міцно губу, щоб не вирвалось звідти якесь нове чортовиння, бо не хотів гиркатись, а лиш слухав, до втоми слухав, як його на всі боки чесано, мов зарип'яшену вівцю.
— Но, сестро… — казав він на закінчення. — Я знаю… знаю. Ти у нас най-най-найдотепніша, але твій цей браток родився для того, щоб понюхати власним нюхом, як воно пахне. І скажу тоді. Я не помилився. Воно пахне першого сорту дияволом, від якого ще може зачмихати світ. Хіба не варто про таке довідатись з першого джерела?
— Ну, гаразд! Ну, довідався! А що ж далі? — питала шорстко Тетяна.
— От ти це скажи мені, що далі. Ти експерт в цьому — говорив, з ноткою іронії, Іван.
— Наш семафор — стейти. Ню Йорк, — казала Тетяна.
— А що далі? — невгавав Іван.
— Далі нема. Стоп. На землі тепер лиш дві точки — Москва — Вашінґтон. Вибирай. І ми вибрали, — казала Тетяна.
— А як з тією третьою? — питав Іван загадково, для Тетяни несподівано, бо вона знає, яку ту третю він мав на увазі.
— У нашій проекції, також Ню Йорк. Чуємо, Рокефелєр будує там казарму Об'єднаних Націй. Надіємось знайти там кутик, — казала непорочно Тетяна, мов би про це вона вже з кимсь домовилась.
Але Іван мовчав. Через його загорілу шкіру обличчя помітний сумнів, але його не випускалось назовні, не випадає йому тепер шарпатись з такими аргументами, йому й цього досить.