А сестра… Наговорились, наговорились… Залишила йому вузол всячини, у якому знайшлись і автентичні хуторські пиріжки з м'ясом і від'їхала. Іван вдоволений. Сестра є сестра, та ще й яка сестра. Рве людям зуби, але чи бачили ви, щоб вона хоч на мить, перестала бути головною частиною її розкиданої по всій землі, родини, що не турбувалась, що там діється десь з їх Софроном, або на яких лаврах спочиває Андрій, а щодо Івана, то це у неї на списку перший. Такий тобі найболючіший зуб, така брила людини, така кров і плоть, таке спільне серце і така недосяжність. Пішли вони такими різними дорогами, аж чудно. І наскільки Тетяна обрала щось ясне, пряме, освітлене зо всіх боків сонцем, настільки той вибрав такі джунглі, де самі бестії, з яких він до днесь-дня не годен вирватись. Така собі окаянна впертість і це мучило Тетяну жасько і не було на це ради.
Але ось тепер, їй щось видалось, ніби той її первородний брат знайшов і її. Той його запит третьої точки її здивував… Ген до цих днів вона не помітила, щоб він якимись точками взагалі цікавився, а вже цією третьою… Такого не було на його плянеті. І ось тепер воно з'явилося. І взагалі остання їх розмова, це вже скарб. Було щось відкрито… Відімкнуто якийсь заржавілий замок… Впущено чогось свіжого… Ну, і гаразд. Це вже багато. Він виринав й виринав… Перед Миколою, перед Тетяною… Оминав лиш далі Нестора. З цим ще треба чекати. Тут ще не знайдено спільного знаку оклику. Самі лиш коми.
Однак… Як вже сказано… І цього було багато… А оце вневдовзі нова ентузіястика — лист. Роки і роки не мав діла з поштою, і враз! Синій конверт, месьє Сенишин, печатка Париж. О! "Дорогий, дорогий Тату!". Це удар, це вдарило… По всіх нервах. Великі Іванові пальці, що це держали, понялись дрожжю. Це вона, це вона! Має її ось в руках. Нарешті! "У мене празників-празник: Таня з Миколою нас сповістили, що Ти між нами. Слава, слава! Нечуване, духзабиваюче!" — спішно, ломаним письмом писала Віра. "Я вже, було, скаржилась Божій силі, що Тебе втратила, не знаходила спокою, що Тебе зрадила, бо скориставшись однією нагодою, вирвалась з того кошмарного "смерть фашизму", стала жінкою Олександра опинилась в Парижі, де ми не найгірше влаштовані, одначе не збираємось лишатися тут на постійне, а готовимось до виїзду за океан.
Дорогий, дорогий Тату! Вибач мою розгубленість. Пишу одразу, як тільки цю вість дістала, думки рвуться, не знаю, що перше сказати. Дуже і дуже добре, що Ти вернувся, розумію Твоє розчарування, але я переконалася, що для нас там вже нема місця. Там ми, як не кажи, колонія, де мусимо вдавати захоплених і кричати ура.
Дорогий, дорогий Тату! Хотілося б, як найскорше з Тобою бачитись, говорити, довідатись, головне про нашу чудову маму. Як вона там бідна? Любимо Тебе, боліємо Твоїми болями, цінимо жертви, які Ти приніс задля мене… І тепер єдине, чого мені особливо хотілося б, хоч би частково за це Тобі віддячитись. Але тепер… Сподіваюсь… Нарешті… Зустрінемось… В умовах Свободи. Правдоподібно, це станеться в Америці, де нема драконів, які завжди стояли на перешкоді між нами. Головне — Ти тут. По цьому боці. З нами. А там вже, ми з Сашком, прикладемо зусиль, щоб… Вибач! Тільки що прийшов з роботи Сашко і він хоче сказати Тобі також кілька слів…
"Іване Григоровичу! — писав Сашко своїм бароковим письмом. — Нас приголомшила вістка, що Ви тут! Вітаємо! І сподіваємось зустрінутись в Америці. Сашко". А Віра додала: "Це поки все, дорогий Тату! Цілую Тебе! Пиши. Негайно! Багато! Твоя невловима дочка, — Віра".
Так, це удар, дайте отямитись. То ж це безодня, глянеш і крутиться голова. Іван метнувся шукати пера, паперу, а коли знайшов, присів до свого заваленого консервами столика і у нього вирвалось: "Дорога дочурочко!" — І зупинився, мов би його сіпнули за руку, миттю змінив тон і папір і писав далі: "Дорога донечко! Зворушений Твоїм листом і щасливий, що воно так сталося…" — писав він обережно, вдумливо, шукав справжнього слова, намагався не калічити незвичного українського правопису, бажав сказати багато такого, чого б не сказав ніколи в минулому, не гамувати чуття, бути батьком, другом, людиною… Вперше за все своє життя, відчув виразно й діткливо настрій свободи… Думати, що треба думати, сказати, що хотів сказати, ніяких оглядів, горе лишень, що його думання і його мовлення, за всі ті довгі роки мовчання, мов би вичерпались у своїх джерелах, завмерло високе дихання, погас огонь тепла.
Але в ньому лишився батько, невгасимий вогонь роду… Іван писав, писав довго, виривав із себе слова клав на папір. "Дорога донечко! — закінчив він своє писання. — Можливо, Ти вперше почула мою справжню мову і, можливо, ми зможемо також, хоч це для мене і пізно, почати жити справжнім, людським життям".