IV
Таке розповів Іван Мороз, аліяс Сенишин, на своїй фермі канадського Онтаріо, колишньому своєму антагоністові, тепер довіреному Нестору Сидорукові і, здається, без особливих зусиль… Все, видно, було думане й передумане, зведене до ладу і складу, готове для людського слуху і розуму з наміром відслонити частину таємниць його бурхливого життя.
Що ще лишилося сказати, це час його повороту на "родіну". Найпекучіша смуга, найокаяніша зона його життєвої мандрівки, одна згадка якого наводить на нього спазми нехоті… І чи варто до того вертатися навіть думкою, чи не краще вирвати з пам'яті, як отруйне з городу зілля, запалити і пустити з димом по вітру.
За останні свої роки Іван так і поводився, ні з ким ні слова, що було — було і що кому до того. Але воно не лишень було, воно десь там тліло, і пекло і турбувало сумління, і розпікало сором, і вимагало суду й осуду, сліз гарячих, чому і для чого воно сталося, чому та людина до такого рівня знизилась, де вже нема пізнання а лишень ганьба, як стиль і норма. Такого не обійдеш, не замолиш, не заворожиш.
Іван це пам'ятав… Тієї зморної ночі, з одинадцятого на дванадцяте травня сорок п'ятого року, у тому розторощеному на череп'я Ваймарі це почалося. Старовинна, трьохповерхова будова, брудно-жовті мури, залізна брама, двоє в ній вартових і полотнище, "Смерть фашизму".
Всіма дорогами стягалися туди молоді люди, хлопці й дівчата, прибрані, причепурені, у очах вогники, за плечима крила. Обвантажені тягарями, вони, одначе, не йшли, а летіли, бо ж то додому, бо ж стільки про це мріялось, бо ж так чекалося, бо ж така була та неволя, чужина, ганьба сповнена тугою, страхами, непевністю. І чекалося того визволення, як світла сонця в темряві і холоді, як краплі води в спрагу…
І ось воно щось таке сталося, і вони квапляться, бо хто його знав чи вистачить їм там ще місця, чи вони часом не спізняться. І при тому діла дивні з ними творилися.
Чим ближче зближувалися вони до тих там мурів з тією брамою, тим мінявся чомусь їх настрій. З гарячого ставав поміркованим, з поміркованого — холодним, а коли переступали поріг брами з тими вартовими, їх обдавало морозом, вони, мов на команду, робились сердитими, кричали ура, мов би збиралися у якусь атаку.
Для Івана це ніяка дивовижа, ані несподіванка, звичайний ритуал звичайного приречення. Починалась бо "родіна". Метушня, сварка, гістерія… І тягар страху, мов би з нього зіткане все повітря.
Але ж все це треба перейти, пройти, віддати данину, обсмалити брови, так воно написано на зорях, Іван це знає, відколи він Іван, це його клімат і його дім… Тому, які тут ще вагання. Він вже в русі… Злигався з тим он Бушлатовим, якого знає ще з Бухенвальду на становищі "капа" одинадцятого бараку, з кличкою Кашалот, тепер керівник репатріяції. А, Мороз! А, Бушлатов! Как там дєла? Как сама бєла. Жівьом! Ждьом родіна!
Просто вам братня зустріч, хоча для Бушлатова, весь той Мороз, що більмо в оці, свідок його капства за яким багато дечого варто б, для ясности, змазати… До того це "фрукт" з тим його, "У"… Знаємо, знаємо… Самостійництво, незалежництво… З такими балами на "родінє", за винятком Сибіру, нема місця.
Познайомився Іван і з іншими гросмайстрами цього діла… Комендант Пєтухов, начальник перевірки Хомутов, керівник охорони Дерев'янко — вражаюче сузір'я констеляції Бухенвальду, експерти вислужництва, фахівці поганяйства. Що для Івана ніяка містерія, брудне діло вимагає таких саме й рук, головне тут — вихід, перейти трясовиння, вийти на суху путь.
Однак сцена, що тут розігралася, перевищує всі Іванові невражливості. Ні з сього, ні з того, на очах всього табору, не дивлячись на мури і варту, зникає враз Віра… Мов би її поглинула земля… Здавалось, цього не видержать. Само вже те "зникла" наводить жахіття, за Іваном величезний досвід "зникання", але ж це, але ж тут… Це вже вам, як не кажи, над міру. Кинулись в розшуки… Але ніч, але тіснота, тіло на тілі, ніде ні сліду Віри, камінь у воду.
І як його тепер, тож на ранок виїзд, що йому скажуть, що скаже він, їхати, а чи не їхати, головне ж де вона ділась? Тож під цією будовою, кажуть, є льох, а це значить… Іванова думка від цього обертається в камінь. Господи Боже! Він же мусів це знати, він же це зна… Тож вона боронилася, тож її розірвуть.
До самого ранку Іваном це шарпало, години повзли смолою, він зі своєю валізкою притулився внизу біля діжі, ген від людей, сну не було, лишень чад, та кошмар, та змора, душила спрага, не знав де вода, а тільки вибила шоста, жовтий будинок усіх трьох поверхів почав кипіти, на подвір'я виливались юрби молоді, все рухалось, появилось також начальство, почулись оклики, наказувалось шикуватись, середнього росту парубій з червоною на кашкетці зіркою перебрав команду, викликав прізвища, читав літанію, головне ті пакунки.