От воно й є, "стройся!". І "бистро, бистро!", "шагом марш!". Що можеш нести — неси, що не можеш — "к чортовой матєрі". І коли це все, трьома валками рушило, за ним лишилося всякого скарбу, а в тому, і Нюрчина скриня, і швейна машинка молодої пари, і треба було бачити обличчя їх власників. Не обличчя, а біль зуба… І щоб це загоїти, спереду кричали:
— Чаво нос на квінту? Пєсня! На що знов озивалась "Катюша", як то розцвітали десь там яблуні і груші, та як то виходила на берег Катюша, коли ноги її звеличників ступали по бетоні дороги Тюрінгії, під сонцем, яке цього особливого дня, особливо смажилось зробити з них вишкварки.
Одначе ті йшли, рухались, чвірка за чвіркою — прапори, портрети, транспаранти, з полів дивились на них люди, раз-у-раз гналися машини армійців, падали оклики!
— Ух-ха! Бляді нємєцкіє! На Сібірь спєшітє? Скатєртю дароґа! — Пєсня! Пєсня! — гукали на таке спереду. Тяжко зривалось "Полюшко полє", бетон, здавалось, липне до ніг, сонце сипало приском, очі заливала солона жижа.
І так година, і ще година, і далі година… Уста шершила спрага, відкидалось все, все нові і нові коштовності, он, диви, Нюрка з Прохором, вони позбулися своєї скрині, але на дрючку у них все ще чамайданисько, якого двигають удвійку, як пара волів. Обличчя червоні, піт зливою, а ті двигають. І мовчать. По всьому видно, що їх поранено, їх мучить спрага. Води! Хоч краплю б води… Але де та вода, коли треба квапитись… Жде ж "родіна". Біля них он та ораторка, що кликала їх туди, квапиться, звуть її Ніною Миколаївною, вона теж бореться зі спрагою, але дивись, як тримається… Беріть приклад. Ніякого барахла… Лиш малий, за плечима, наплічник і мала, чорна в руці валізочка… І до того держак портрета… В’ячеслав Молотов… Великий стратег "побєди". Так воно й має бути… Вона не скаржиться. Її обличчя також заливає піт, але винне тут німецьке сонце. Вперед! Все вперед! Перемога за нами.
Або он, диви, та молода парочка. Михась і Таня. Де їх швейна машина? Тримаються за руки, ніби бояться, що їх розірвуть, ступають нога в ногу, розчервонілі, як зрілі помідорини, за плечима тільки торби, все решта пішло, і нехай йде, головне тут вони, як вони і ніщо інше.
— Чи ти знаєш, Михайлику, куди ми йдемо? — питає пошепки Таня. Їй щось ніяково. Так ніби за нею хтось женеться і вона не годна втекти. На вигуки отих "бойцов", що проїжджають машинами, тремтить, як зірваний лист і горнеться до Михайлика… Єдиний її захист.
— Додому, Таню, — відповідає відсутньо Михайло. О, так! О, так! То ж додому. Таня, мабуть, забула. Така та під ногами твердість і така, Господи святий, спрага.
Було далеко за полудень, коли провідник, що йшов спереду, зарядив привал. Малий пригорок, горстка ялин і струмок води, що спадає по камінню до самої дороги. Треба було це бачити. Люди кинулись на той струмок, мов би хотіли порвати його на клоччя. Пили, лили, милися… Розривали ту воду на шмаття. Хто лежав, хто сидів, хто дививсь, як дурна сова, на все, що діється. Але ставало легше… Як не кажіть — легше. Змивавсь той піт, та сіль, та горяч, виймалося хто що мав, американські міт-консерви[31] з тюрінгською водичкою смакували божесько.
І під час цього такого бенкету, від будинків, що стояли там далі, вийшло пара військових, які зупинились збоку і дивились на все, що діється… А Михась Танін, що трапилось, був від них найближче, підійшов до них і почав, ніби жартом, мову:
— Що ж, товариші, війні то кінець, — почав той.
А один з тих, що курив цигарку і мав на грудях орден, сплюнув на бік і так, ніби ні до кого, каже:
— Кому кінець — кому не кінець.
— А то ж як це бачити? — питає Михайло.
— На списку у нас Америка, — казав той зневажливо. — Ми йшли на Берлін, ти підеш на Вашінґтон.
— Тим часом, йдемо додому, — вибачливо казав Михайло.
— Скатертю путь. Кланяйся там тітці Колимі, — казав той і одвернувся.
Мову скінчено, сказано, видно, все, Михайло ні в сих, ні в тих, дістав облизня, спокійно відходить і думає, що мав би значити той Вашінґтон і до чого та тітка Колима? Ага! Почекай, почекай. Щось в тому іншого.
Михась вертається до Тані, присідає біля неї на теплій землі, дістає шматок консерви, горстку бісквітів, консервну бляшанку води і вони обідають, дуже родинно, дуже тихо, на них з боків дивляться, але хай дивляться, кожний знай своє… І лиш опісля Михась обережно, стишеним голосом, каже:
— Той там натякає, що буде знов війна. А Таня махнула кулачком, у якому держала коржик бісквіту і вирекла:
— А!
— Той так каже, — говорив Михайло.
— Яка там війна? З ким війна? Не досить їм того? — мало не сердиться Таня.