— Натякає на Америку, — стишено каже Михайло.
— Чи, бува, не здуріли! — сердиться Таня.
— Не так голосно, — каже Михайло. — І що мене ще добира, — каже він, — йдете додому? Кланяйтесь там, каже, тітці Колимі.
— Що за така тітка? — Таня робить великі очі, дивиться на Михайла перелякано й каже:
— Ой, Михайле! Чи не думає то що інше? Чуєш, кричали — Сибір та Сибір. Колима. Мій дядько Хведь там був… — На цьому слові мов урвалася, довкруги ж люди, але не урвалась їх думка і це не вперше, тож думалось й передумалось, цілими ночами, не додому ведуть ці дороги, ой, не додому. Але серце сварилося з розумом — підеш побачиш. Бог зробив ніч, але дня не забуто, якось то воно буде. Таня боялась вельми, але її Михайло, в колгоспі, казав, також можна жити, головне вдома.
Так вони мовчазно, одно з одним, розмовляли, слів не було, але очі кричали криком. Та Тетяночка. У неї вони такі шовкові, ясні, чисті… І такі перелякані.
А подріблений на хвилини час їх відпочинку біжить скажено, а ось і година — поднімайсь! Стройся! Сірою смугою у відблисках сонця, стелиться, як бачить око, шлях, написи вказують Дрезден, це вже Саксонія, обополи пригірки, та гайки, та поселення, і до вечора минали Хемніц, висувались зариси взгір'я, у ногах залягала втома, спрага корчила уста, хрипота затягала горло, з вантажів залишились тільки рештки, хоча Нюрка з Прохором далі дричили свого "чамайдана", Прохор хотів, було, його збавитись, але Нюрка гомоніла благально:
— Але ж, Прохоре. Миленький. Там же дарунки. Уяви, як там вони будуть тішитись. — Прохор розумів хто ті "вони" й замовк, його обличчя гей би вуджений окіст, але він тримався, як всі решта з тими портретами, що їх неслося, як хоругви супроти сил нечистих.
Минули Хемніц, хилилось до вечора, готувались ось-ось до нічного привалу, підтягались під пагорбок з чубком ялинок і було довкруги тихо, як це бува, коли сонце спадає за обрій, і зграя качок стрімголов поспішає додому, і все жде ночі, що несе кожному постіль, сон, відпочинок, посилення…
І враз воно сталося… Якраз перед тим горбиком… З тими облитими сонцем ялинками… Десь-то отаборився відділ танкістів, які, видно, розважалися тим, що розвісили на гілці німецький військовий мундир і гатили по ньому з револьверів. І враз вони уздріли на шляху валку тих там людей і один з них вигукнув:
— Мітька! Свєжій товар! — І як був, кинувся їм назустріч. — Астанавісь! — кричав він і вистрілив в повітря. За ним гналося декілька інших, і валка зупинилася… І понесло тривогою.
Жінки відрухово ховалися за своїх чоловічих товаришів, до Нюрки, що весь час була спереду, підбіг той перший і зграбнув її до себе.
— Прохоре! — крикнула Нюрка…
На це кинувся Прохор, але в ту ж мить полетів на бетон. З лівої його скроні потекла кров від удару кольби револьвера, тож-то Нюрку підхопили вихором і потягли до лісу.
Почалась оргія, жінок хапали, як зляканих курей, але маленька Таня вчіпилась за шию Михайла з криком:
— Михайле, рятуй!
А Михайло ричав люто:
— Одійди, сволоч. Це моя жінка.
— А! От воно! Сволоч! Вот тєбє! — викрикнув той і вистрілив в живіт Михайлу.
Михайло зваливсь під ноги, Таня різко зойкнула, кинулась на напасника, той почав боронитися, з натовпу виступила Ніна Миколаївна з портретом Молотова, схопила Таню і казала схвильовано:
— Солдат. Отямся. Ми вертаємось з ворожого рабства, ви не маєте права з нами так поводитись.
— Вот тєбє право, курва ти нємєцкая! — викрикнув солдат і вистрілив в груди Ніни Миколаївни. Та, з викриком, прокляті! впала на бетон, запала глибока тиша, з якої вирвався викрик:
— Портрет! Підніміть портрет! Портрет негайно підняли, але на цьому не скінчилося. На сцену вирвався ще один, також з портретом, і був це Іван Мороз, який кинувся на солдата, але в ту саму мить, удар кольби положив його побіч Ніни Миколаївни. А Таню, яка розпачливо кричала:
— Звірі ви! Нелюди! — потягли на пригірок, прив'язали до сосни і на очах усіх, пострілом револьвера вбили.
І на цьому кінець. Ззаду під'їхав з групою солдат вантажівка, з якої вискочив старшина з револьвером, який з криком — астанавісь! гнався на пригірок, кричав там матюками, танкісти втихомирились, а тим там на шляху, казали рухатись далі.
І тривало все це не більше десяти хвилин.
Валка рушила, багатьох в ній не вистачало, за нею зосталось два трупи й Нюрчина валіза, на пригірку маячів, прив'язаний до сосни труп Тані. Іван з Прохором очунявши, намагались наздогнати решту, їх обличчя закривавлені, а Прохор, як тільки збагнув, що сталося, кинувся вбік лісу, за ним кричали, стріляли, але він біг і скоро зник за деревами.