Хилилось ущіль до вечора, люди ледве тягнули ноги. І все-таки тягнули. І протягнули так з годину. І зупинились на узліссю, знов при потоці… Як з-під землі, появились і автоматники, але кому там до них. Люди падали хто де стояв, масою тягнулись до води, їли хто що мав, мати сира земля розстеляла їм лігво, западала глибока тиша.
А Іван Мороз виглядав в тому особливо ефектно, розбита вилиця, закрите ліве око, заплямлена кров'ю сорочка… Намагався привести себе до якогось ладу, мився в потоці, перев'язував, чим міг рану, жував повільно бісквіти, запивав їх водою з потоку, приліг горілиць під сосною, плутано передумував минулий день, не хотів сам собі вірити, що таке могло статися і єдине, що його тепер тішило, що з ним не було Віри. На своєму житті він бачив види, але станься з його дочкою щось таке, як з тією там Танею… Це значило б кінець. Кінець. Усьому. Він би того героя розірвав на кусся і тоді будь-що-будь. Не має це значення. Провались навіть ціла земля.
Іван заснув непомітно і заснув твердо, і ніч промигнула миттю, ранок вирвався з-поза взгір'я свіжий і радісний, але ті, що його тут зустріли, були громом вдарені. Після твердого забуття ночі, це було ударом. Незнайоме місце, гола земля, згадка вчорашнього. Це шок. Це параліч. Це змора. Прокидалися, зривались на ноги, мов попечені метушилися, гуртувались ватагами і марш далі.
І було помітно, що багатьом з них за цю ніч випало, але кому до того собаче діло.
— Не уйдьот! Паймают! Са дна моря витягнуть, — гарчав провідник. І на цьому баста. А ті, що зосталися не нагадували вже тих вчорашніх ура, портрети та прапори неслись далі, але Катюша, на весь день, хоч ти вбий, замовкла.
Лиш пражило сонце, лиш весна на всі боки покотом, та машини "бойцов", сюди і туди, з їх, мать-пєрємать, привітами.
До знаменного Клотчинського Переселенського Пункту для громадян СССР, на околиці Дрезден-Вест, дотягнулись аж на день третій, у годинах пополудніх, де їх при брамі привітав напис: "Ми побєділі! Вас ждьот родіна!"
— Смірна! Родінє ура! З останніх сил рвалося те ура, піднімались прапори, підносились портрети і вливалось в масу до них подібних, в числі шістдесят тисяч, обведених колючими дротами, під відкритим небом, без ніякого харчування, ані достатньої кількости нужників. Людей зганяли, розбивали на батальйони, і в супроводі автоматників, гнали вісімдесят кілометрів далі на північ з призначенням — Кеніґсбрюк, Фільтро-Перевірочний Пункт, номер 74. На цьому пункті, по тижні часу, опинився також і Іван Мороз.
Простора просторінь, довкруги два ряди, три метри високих, колючих дротів, залізна брама, при брамі буда варти, за брамою, зліва дерев'яна, на два поверхи, білого кольору, будова, розлога площа і обополи — сірі, одноповерхові, дерев'яні бараки, за якими одразу шатра, буди, лігва, вози, конов'язі, коні й корови, чоловіки, жінки й діти, купи гною і рої мушні. Між тим, димлять ватри, при ватрах варять, їдять, сплять, б'ють нужу.
У бараках, до краю, повно, окремо чоловіки, окремо жінки, відокремлено також молодих, поборового віку паруб'яг, як також старих шкап і нездар. Іван Мороз потрапив до цих останніх і поміщено його до найкрайнішого бараку, у камері, чотири на вісім метрів, до якої втиснено пару тузинів людського лому, між яким Іван виглядав як старий биндюжник в табуні, до краю загнаних шкапин. Їх лігва на три поверхи по двох на кожному… Харчування — три рази денно "кіпяток" і чотириста грамів субстанції вигляду торфу і назвою хліб.
Та і це ще, як не кажіть, привілей, чотириста грамів! Га-га-га! Ті там за бараками дістають дулю з вітром і живуть, спасибі тому, що привезли з собою… Їх коняк та корів меншає й меншає, тягнули їх від самої Полтавщини, від Дону і аж тут знайшли вони справжнє призначення.
Розуміється, що найкраще виходили з цим згадані паруб'яги. Ніяке диво. Їх посортовано, як сірників, пачками, на кожній "батальон", щоранку муштра, щопополудня "словєсность", виняткова нагода спокутувати гріх перед "родіной", заносить новою війною — "будь ґатов!". І пам'ятай, що Москва й Вашінґтон, на одній плянеті, зміститись не годні. І тому ті збільшені грами, пайки їжі, що їх зуживають майбутні ці герої, більше ніж виправдані.
А ще більше вони, без найменшого сумніву виправдані, маючи на увазі тих, на яких ця інституція держиться. Комісарство, сексотство, обслужництво, охоронництво. До цих слово "їдять" навіть не личить, найкраще тут вже підходить "жеруть", сиріч обжираються. І яке диво. Тож диктатура, тож пролетаріяту. Маса завдань… І нема таких, щоб рука здригнулась.
Для прикладу візьмімо випадок, що тут на днях стався. Ні з сього, ні з того, пару тузінів остовців, переважно дівчат, під охороною батальйонщиків, вигнано за дроти і сказано копати їм, метрів на двадцять довгу й зо три широку, яму. Що це, й для чого це? Вогненний знак питання. В атмосфері дихнуло озоном страху.