Але в скорому часі, десь так до полудня, прийшла і сама відповідь. Вихадіть! Всім вихадіть! Навіть тій калічні Іванового бараку. І гуртуйся отам насупроти тієї ями. І дивись. І мовчи. І чекай. І як усе так чинно й масово встановилося, на шляху вбік Дрездена, появилось кілька вантажівок, щільно навантажених людом чоловічої статі. Пошарпані одяги, покривавлені лиця, пов'язані ззаду дротом руки. Було видно, що з тими хлопчиськами сталося, щось дуже прикре. Переважно молоді, переважно, здавалось, військові, переважно простоволосі, зі збитими на віхоть патлами.
Їх підвезли до самої ями, поставили вздовж, вийшов комендант Протасов, який зичним, різким голосом зачитав папір, що ті, над ямою, люди — вороги народу, зрадники родіни, вислужники Гітлера, тому їх покарано найвищою карою воєнного правосуддя — розстрілом.
Впала команда "плі", затріщали автомати, люди з пов'язаними руками, посипались до ями, а з-поза дротів дивились на це яких п'ять тисяч люду, яким сказали крикнути три рази ура і розійтись.
До вечора, на місці довгої ями, появилась довга грядка петунії, чорнобривців, гвоздик, а по кількох днях згодом, до того додано тесаний камінь, на якому значилось: "Савєтскім воїнам разстрєляним фашістами в январє 1945".
тож-то в таборі, невідомо якими радіо-аґенціями, ширено вістку, яка дійшла і до вух Івана Мороза, що тими "зрадниками родіни", числом двох сотень, були кавказці, члени військової організації "Свобідний Кавказ", які боролись за незалежність їх краю.
А вже наступного ранку, після ідилії з чорнобривцями, таборову площу знов заповнено людом і той самий Протасов, тим самим зичним тоном, сповістив, що від завтра, почне тут діяти спец-комісія, завданням якої є приспішити, всім тут присутнім, поворот на родіну. Почнуться особисті перевірки, і єдина при тому буде вимога — подавати про себе точні й правдиві дані, це бо єдина можливість злагіднити вашу вину перед родіною. Родіна, як добра мати, може багато зрозуміти, багато простити, але вона вимагає правди… Вірности… Відданости. Інакше, ремствуй на себе, від неї нічого не сховаєш, її око бачить наскрізь, її каральна десниця тяжка.
— Бачили ви, що з тими там сталося? — гримів Протасов і вказав рукою на квітник за дротами.
— Бачили! — відповіло на це кілька голосів.
— Чи вам це понятно?
— Понятно! — відповіло значно більше. — Хай живе наш друг, батько народів, геніяльний стратег, генералісімус Йосиф Віссаріонович Сталін! — Ура! Ура! Ура! — крикнула вся площа.
— Разойдісь! — востаннє прогримів Протасов і вся площа рухнула в розвал.
І справді, другого дня, чи краще цієї першої ночі, почались виклики. У білому будинку на другому поверсі засіла СМЕРШ, без скорочення — "смерть шпіонам", взагалі звичайна, та з косою смерть, втілена у кількох незграбних бюрократів, в розпорядження яких кинуто до ям тисячі молодих людей. Викликали одних за дня, інших за ночі, одні верталися, інші не верталися. На допитах вимагалось "правди", і не лишень за себе, але й за своїх ближніх. Це звалось "сипкою", і коли ти умудрився "сипнути" не менше п'ятьох інших, тебе звільняли від додаткових викликів, і твоє "діло" вважалося спеченим. Інакше ти проходив крізь шістнадцять "отдєлєній" чистки, для чого створено професію "сипкарів", вишколено фахівців "свідчення", вимуштровано експертів фабрикації вини, встановлено кодекс кари, при чому, звичайна праця на фабриці дитячих забавок нагороджувалась Сибіром, що значило "дарування вини", тож-то "винуватих", виводилось за ночі тут же в лісок за табором, стрілялося в потилицю, вкидалося до ями і навіть не садилося чорнобривців.
Не було сумніву. Десниця родіни справді тверда. Іван Мороз, як тільки знаходив змогу, намагався про це думати… Але яка тут думка. Ти на краю безраддя… атмосфері насиченій зрадою. На ліжку з тобою інше живе тіло, яке не лишень смердить давно не митим брудом та є врожайним розсадником вошви, але також блискучим знаряддям "сипки", що Іван відчуває також кожним атомом свого немитого тіла.
Знищити тебе, знищити себе — ідеал приречених. Іван лиш дивується, чому саме йому приходиться мати з цим діло… На якого чорта йому це кимсь приписано, що це за така дурна гра, при чому здавалося, що тут з ним особлива стежа, його одноліжник, кат би його стяв, заводить і заводить катеринку, то про се, то про те, а взагалі про щось гаряче, наприклад, про тих кавказців, що вони, як там не кажи, герої, змагались за свою незалежність, а Іван це слухає, слухає, а опісля й каже — Герої то вони герої, але ти замовчи, якщо не хоч, щоб я не побив твою морду.