О, ні, о, ні! Його не забули. Однієї отак півночі, коли Іван вихрапував свої трелі, його досить не чемно, штовхнули під бік. Ніякого здивування. Його співложник робив це інколи також, але на цей раз… Громи й блискавки! Сам комендант табору… Весь той Протасов.
— Фамілія? — почув Іван щось хрипле. Іван відповів. — Собірайсь! С вєщамі!
Те "собірайсь" і те "с вєщамі"… Сам комендант… Звучить грізно… Процедура гаряча. Але головне тут не дати волі нервам, найкраща ставка на спокій, виконання — поволі. Поволі вставати, поволі натягати взуття, поволі збирати барахло, ніяких зайвих звуків, виставка байдужости. Можна навіть недбайливо позіхнути і хрипло буркнути: — Пішли!
І йти також, мов би тобі це до смерти знане, мов би ти ціле своє життя так ходив… Порожня площа, мертві бараки, повний місяць, дві балухаті тіні, білий будинок, ліхтар при вході і другий поверх, вікна якого завішені чорною бібулою, мов би це ще з часів бомбардування. І ясно освітлена велика кімната з портретом Сталіна, у якій, мов би все плавало в гущі тютюнового диму.
Це і є СМЕРШ. За великим, заваленим паперами столом, сам його Люципер, ім'я рек не сказано, на обличчі груба верства втоми, на столі Іванове "Дєло", кивком голови вказано на крісло.
Іванові, як стій, ця личина здавалась знайомою, чи не було це ще у Ваймарі, коли то одна комісія американськими джіпами приїжджала на оглядини табору у школі Гердера, у якій був і цей кремезняк — дубове обличчя, коротка шия, широкі плечі тоді в американській уніформі.
тож-то тепер це начальник СМЕРШ-у у власній подобі, який вийняв анкету, що її виповняв Іван ще у Ваймарі, деякий час до неї вдивлявся, щоб опісля підняти на Івана заспані очі і сонним голосом казати: — Відповідай! Чи відомості тут подані згідні з правдою?
— Так, — відповів таким же тоном Іван.
— Де твої речі?
Іван вказав на свою валізку.
— Відкрий.
Іван відкрив, начальник швидко перебрав зміст валізи, нічого не виявив підозрілого, а опісля, ніби між іншим, запитав:
— Як, кажеш, твоє прізвище?
— Мороз. Іван Григорович, — спокійно відповів Іван.
— А де дівся Боровик? — з іронією запитав начальник.
Іван нарешті прокинувся від сну, цей запит — несподіванка, Боровика до анкети він не давав.
— Так. І Боровик — казав Іван, намагаючись втримати спокій.
— А чому ти це затаїв? — і в цьому почулася їдь.
— Бо це не урядове… По лінії матері, — далі спокійно говорив Іван.
— Але ти ним користаєшся. Коли треба маскуватися — говорив той в'їдливо.
— Інколи так, — зниженим голосом казав Іван.
— Іншими словами — ти брешеш, — казав той злобно і було видно, що це творило для нього особливу приємність. Іван мовчав. Начальник вперто на нього дивився, уста затиснені, на обличчі вираз дракона, що збирається дихати вогнем і газами, але тому, що за цю ніч він пропустив багато інших Іванів, у ньому, здавалось, не вистачає більше ані вогню, ані газів. — Тааак! — протягнув він це прислів'я, мов би хотів вкласти до нього по можливості більше зневаги до тієї істоти, що сидить перед ним, його рука тягнеться механічно за новою цигаркою, яку він запалює запальничкою, глибоко втягає в себе дим, видуває його пружнім струмом і сповільна міркує: — Так ти, голубчику, хоч і старий віл, але брешеш як щеня… Розказав нам байку про білого бичка і думаєш, що тобі клюнуло. Але ти забув одне: що замилити нам очі блявканням ще нікому не вигоріло, не вигорить воно і тобі, бачимо тебе наскрізь і далі, знаємо про тебе, що ти й забув, признаєшся чесно, розкажеш, як воно там було — нагородимо знов честю совєтського громадянина, не признаєшся — ремствуй на себе, заженемо куди Макар не ганяв телят і точка. Ну? — говорив той заучено, механічно, незацікавлено.
Іван, одначе, не виявляв зворушення, мов би це не до нього.
— Ну? — повторив той ще раз несподівано різко.
— Що маю на це сказати? — озвався Іван.
— Прийзнавайсь!
— У чому тут діло? — питав Іван.
— У твоїй брехні. Набрехав, як шолудивий пес. Пишеш, що брат твій, не більше не менше, відомий… Ну, знаєш. Кожне нахабство має межі, а тут… А син просто таки полковник, заслужений… Твердиш, що німці тебе полонили і так далі, і так далі… Побував в Бухенвальді… Але ось послухай, що ти був в дійсності: ніякий ти, голубчику, Мороз, ніякі тут німці, а прибув ти сюди добровільно з наміром увійти в контакт з певною еміґрантською сволотою, на заклик твого шваґра, відомого бандита часів революції Водяного і повертаєшся оце назад, як їх агент. Як це, кажеш, все зветься? Комітет чого? Визволення? України? Не більше, не менше. Да, да, да! Украї-ни! І твоє в тому завданнячко — агентура! Шпіонаж! Бунтація! Гесс-Гіммлер-Ґеббельс у одній шкурі. Під маркою жертви Бухенвальду. Геніяльно. Але чи знаєш ти, свиняче твоє рило, чим це у нас пахне? Кулі в потилицю тут замало, у нас ще знайдеться і щось почище, а признаєшся… Знайдеш полегшу.