Бідна Мар'яна Миколаївна, що може на таку злив аргументів сказати, так, воно ще не все, вона знає, але як його вгамуєш, щоб з того вийшов доказ істини? І остаточно, що їй залишається? Розлука з дитиною, яку вона, як зіницю ока, берегла в часи найжорстокіших негод минулого. Вона годиться. Прийдеться таки вертатися до Канева, а там вже якось… Зі старими батьками, сприймати удари. Боляче, дуже боляче, нестерпно боляче…
Сашко і Віра збираються… І одного гарного червневого дня, з невеликими валізками, вирушають. Спочатку не просто Київ-Відень… Сашко майстер психологічної географії, вони навіть не намагалися дістати перепустки з Києва, це могло б скінчитися "остом", тобто одразу за станок фабрики з телячими вагонами переїзду… Вони повертають пасажирським на Кам'янець-Подільський, а там, можливо, Румунія, Угорщина, Югославія… В їх уяві кантонська Швайцарія, салязарська Португалія, а там океан… У снах ввижаються хмарочоси Ню Йорку.
Але де Рим, а де Крим. Де Кам'янець-Подільський, а де Ню Йорк. За цього часу земна куля стала знов великою. Сашко старанно перемацав всі можливості перекрочити річку Дністер. Даремно. Нема ради. Всі дороги в той бік обірвані, а сам Дністер це дикий мустанг, це аж ніяк для Віри. Залишається таки, було-не-було, Райх, єдиний, абсолютно єдиний, шлях до їх раю. І єдине, що тут Сашкові пощастило, це дістати перепустки до Райху з вільної стопи, вільним транспортом, вільним вибором місця осідку. Мовляв, стукайте і вам відчинять, як глаголе одно писання.
Одначе, в цьому випадку, сталося не за писанням. Молода пара надійно вирушає в цю путь-дорогу, щасливо минає Львів, Перемишль, Тарнів, але в Кракові їх зупиняють, питають куди і чого вони їдуть і замість вільно стопи, їх здіймають з потягу, розміщають по різних таборах, пришивають до грудей синю латку "Ост" і розсилають, кого-куди, на роботу до Райху. Не дозволивши навіть, як слід сказати прощай.
IV
І от Віра на полях села Мелінґену з копаницею, починає до цього звикати, до неї підбігають то Нюрка Рябова, то Дунька Мелехова, що працюють в сусідстві. Загорілі литки, смугляві щоки. Нюрка намагається залучити Віру до їх товариства, у них там француз Альфон з полонених, двох поляків, один наш, такий Прохор, ще його кличуть Плохором, бо мовчазний. І чоколяд, і мармеляда, і гармонія, хижка побіля стайні. Німкам аж тече слинка, їх господиня сама за Альфонсом гецає, чоловік же на фронті.
А Нюрка, далебі, дівка-бой, на неї чигають не лиш Альфонси, округлі, як кабак, груди, як місяць в повню, лице, як лазурок, сині дивильця. Заведе те "полюшко — поле" — на цілу долину чути, "козакенвайб", кажуть німці, і по своєму люблять… Але не любить вона їх. Ні, ні, ні. Один хотів, було, залицнутись, та по морді так креснула, що віддмухнувся, як пух.
— Бачиш цей ось папір, — тицьнула вона йому під ніс таку цидулку. — Там написано: підеш на мене — расу свою закаляєш. А за те Бухенвальд. Та й моя раса від такого зіпсулася б.
Такі їх розмовоньки. Поле на пригірку зі схилом до долини Ільму, свіжо і зелено, в далині річка та луги, та старе, ніби гравюра, село, а там далі гостро зеленів гай, а ще далі, на обрію, втиканий вежами Ваймар.
Таке ось царство Вірине, починає з ним входити в дружбу, але той там Київ, той ранений батько, і друг, і брат, вічне марево серця з іконою матері, що затьмарено, мов у церкві, манячить в уяві. Ростовські дівчат не приносили розрядження, не її це стиль… Не зближалася з господарями, ані з Яном, от хіба Емма. Рум'янощока, співоча, танцююча. Інколи побренькує на піяніно, що стоїть у вітальні. З нею Віра схильна на компроміси, але й це ще питання не вирішене, зачекаєм, що скаже час.
Німецька мова Віри починає прояснятися, її пам'ять, раз-у-раз, заповняється новою словнею і вечорами вона вже мацає за книжкою. Старий Ганс, у тій своїй кухні, має поличку, а на ній видно написи, — "Вкрадена принцеса", "Барабан Дервішів", "Мордерство в Газельмурі". Він полюбляв недільними підвечірками, коли всі розійдуться, повалятися на твердій канапі з окулярами на сокирному носі і з книжкою у довгих, кістлявих пальцях. Віра запитала, чи могла б і вона скористатись з його книжкового скарбу, а той, дуже охоче заякав: — Я, я, я! Яволь! Бітте шейн!.. До речі, Емма також має свою книгозбірню. "Дика любов", "Кохання дівчини лісу", "Чарівний май", але на це ще Віра не готова. Залишимось поки що при дервішах.