Для Івана все це удар, грім з ясного неба, він, було, дечого сподівався, але не аж такого, одначе він це слухав і, здавалось, навіть не слухав, не Іван, а сам чорт цибатий і де він такий взявся. Начальник намагався витріщити розпухлі, заспані очі — і що це за така зараза?
— Та говори! — викрикнув він через зіпсуті, зі золотою коронкою, зуби.
— Яке ж тут говорити… Найдикіша саламаха, а ти говори. Про що? Що я не верблюд? — вирвалось у Йвана.
Начальника це осьогануло.
— Що? Заперечуєш, що ти злегався з такими горлорізами, як той Бандера… І ціла та банда… До якої ми ще доберемось. Бачив там тих кавказців? Це саме і їх чекає, — говорив він, мов би жував жувачку.
— Чуєш. Фантазія гнилого мозку! Нічого подібного не чув, не бачив, не знаю і знати не хочу, — не міняв тону Іван.
— Може скажеш — не чув, не бачив такого Сидорука? — вів свою ноту начальник.
Іваном це злегка цукнуло, на хвильку він запнувся, начальник це помітив.
— А! А! Не чув? Не бачив? А ми тобі допоможемо пригадати. Свідками. У нас тут їх легіон. Не тільки чув, не тільки бачив, а належав до їх банди… Виз-во-лення! України! Ха-ха-ха! — при цьому начальник розкашлявся і не докінчив сміху.
— Ви можете тут доказати, що я тмутараканський принц, але правда в тій анкеті. Я вже бачив і гірше, не збираюсь з вами перечитись і повторюю: я потрапив сюди, щоб рятувати з неволі мою дочку. І це все… І нічого більшого, — заговорив Іван виразніше.
— Ага! Дочка! — швидко заговорив начальник. — Ось ми і вдома. Дочечка… Яблучко від яблуні… Кажеш, вивезли? Насильно? Але факти кажуть: прибула добровільно, гуляла з німцями, нагуляла дитину. Знаємо, знаємо… Кажи, кажи далі.
Іван нарешті розторощений, опустив голову, запер віддих, його мучитель слідкував за ним з насолодою, здається його піймано.
— Ну і що? Заперло дихання? То ж признаєшся? А чи вибираєш — куди не гонить Макар телят? — говорив переконливо начальник.
— Поки що… Здається… Нема вибору, — говорив злагіднено Іван. — Але, як можете — зверніться до штабу командування, запитайте про мого сина і брата… З тієї самої анкети. Якщо ви цього не зробите — знайду інші дороги. Знаю хто змотав цілу ту байку, як і знаю для чого. Ми ще про це поговоримо, а тепер ні слова більше — резолютно казав Іван.
І, здається, це вплинуло, начальник завагався, обдарував Івана ще одним поглядом дракона і натиснув на столі електричного ґудзика. Увійшов сержант.
— До лейтенанта! — буркнув начальник. Іванові вказали на двері справа і він туди направився, а там, за таким же заваленим паперами столом, дрімав зовсім сонний молодець рудавої голови в чині лейтенанта, який лиш глянув на Івана скоса й не зацікавлено буркнув:
— Так що? Признаєшся?
— До чого? — наївно питав Іван.
— Сам знаєш, дядя, краще признайся і чорт з ними. У мене тут… — вказав він на купу паперів. — Всі призналися. Інакше — біда.
— Яка там біда, — почав, було, Іван, але той його перебив.
— Забрать! Досить! Полюбязничаєм завтра, — звернувся той до сержанта.
Сержант вказав головою на вихід, Іван рушив виходити, але за ним потягнувся й сержант, а коли внизу проходили побіля головної брами, сержант шепнув:
— Дядя! Диви — нікого. Тікай.
— Нема часу, — відповів Іван легковажно, а сержант лиш мотнув головою в бік бараків і вони йшли спорожнілою площею, а при наближенні до Іванового бараку, сержант знов озвався:
— З тобою, дядя, дрянно… Єдине — драпак. Приємних снів. — І після цього він повернувся назад.
На що Іван відповів лиш кивком голови і направився до бараку, йому все це смерділо провокацією, або поганим жартом, бо ж то тікати — значить боятися, а боятися — значить почуватися винуватим, а Іванові здавалося, що вони там з тими їх байками, не дуже в сідлі, вимагалось лиш витримки.
У бараці спали згустками черви, лягаючи нероздягнутим на своєму пів-ложі, Іван мусів відсунути свого співложника, який переліг межу їх володінь, на що той викрикнув:
— Ну, так що? Вже? Ну, а як?
— Не хвилюйся, — відповів Іван.
Він ліг, але сну не було, заважала картина допиту, той там начальник, напевно приятель Бушлатова і, напевно, це вони все це спартолили з боязні, що Іван їх знає і може стукнути. А то там сержант чи не в їх змові, темна, дуже темна вода… тож-то лейтенант… Іван ще не встиг його розкусити, але, видно, армієць, а це значить не отесаний, можливо для нагляду над тими прахвостами, які рятують свої шкури шкурами інших. "Тікай!". Може й тікай. Хто тепер не тікає, так цей світ змайстровано. Бушлатов, Хомутов, Нюрка… Хаща плюгавства. Не розберешся.