В цьому такому підлатаному вигляді направляють Івана назад до СМЕРШ-у. Сонний, стопудові ноги, голова в туманах, на душі грязько з переконанням — будь-що-будь, а голими руками його не візьмеш, на ніякі шахер-махері з тими кретинами він не піде, а це значить… Диявол його бери… Гинути так гинути… І так все осточортіло.
Але Іван був дивом вдарений, коли, зараз при вході до білого будинку, йому переступило дорогу два козарлюги в уніформах виразно старшинських рангів. От чого-чого, а такого не сподівався. Чи не продовження це, либонь, марень карцеру? А чи не помиляється те ще одне його зряче око? Тож бий його грім ясний, тож це Андрій, брат рідний… А той другий… Дебелий, мало не копія його самого, з тим орденом… Не може бути! Тож Василь! Скільки тих років і років, пізнає скорше чуттям, ніж зором, а то ж син. Здивування дух-запираюче. Морози. В такому місці!
— Іван? — першим озвався Андрій. У голосі його щось володарне.
— Він і є, — відповів той на диво стримано, мовляв, нічого такого особливого не сталося, щоденна й буденна процедура. І його розуміли.
— Ну й пішли! — резюмує Андрій. Там все оформлено.
А коли відходили, Василь по-гусарськи комусь та крикнув:
— Начальнік! Всьо в порядкє! Паєхалі! — І при тому глянув мигцем на Івана з його поліпленим глобусом, на обличчі його щось, мов би огида.
Сходили, троє сходин, сходами до машини чорного кольору з шофером у військовій уніформі, який відчинив їм спочатку дверці, до яких втиснулись Іван з Василем, а опісля передні з Андрієм, а коли шофер заняв своє місце, — Пашлі! — кинув Андрій вдоволено і в ту ж мить загурчав мотор.
Машина рушила, висувалась з брами табору, вартовий віддав честь, відкривалась вільна путь — направо, наліво, взято направо, мотор набирав швидкість, Іван все ще в нестямі — сон-не-сон, ти гостро вдарений несподіваністю, паралізований здивуванням, за тобою прості безвихіддя, перед тобою арка тріюмфу, біля тебе син і брат, уніформи, пабєди", машина трофейного порядку, бетон найкращих шляхів Европи.
Лиш не відомо хто ти і що ти сам. Коли Іван намірявся щось спитати, йому вказано на спину шофера… Іван зрозумів. Говорили про погоду, Іванові речі… Погодою відає сила з високого неба, а речами Андрій, і вони у схованці авта, яке гналося зі швидкістю 100, ніде не зупинялося, і під годину третю з полудня, розгонно врізалось в мальовничі руїни, що їх, свого часу, на карті Европи, звано Берлін. Звалища вантажів, там то там, написи, десь-не-десь люди… Повернули направо, повернули наліво, і по кількох таких поворотах в'їжджали до залізної брами з будкою вартового, алеєю тополь і палацом на два поверхи барокового крою, перед сходами якого, авто зупинилось.
— Доєхалі, — бадьоро сповістив Андрій. — Вася забирай батька, відправляйсь на квартиру, а я займусь формальностями… Чекайте! — звернувся він до Василя.
Висідали. Перед ними широкі сходи, тяжкі, різьблені двері, шерег машин, уніформи військових. Василь з Іваном входили бічним входом, довгим, з високими вікнами, коридором, зупинились перед високими, сіро ясної барви, дверима, що їх відімкнув Василь довгим ключем, за якими відкрилась величезна світлиця з величезним ватраном, величезними вікнами, заставлена канапами, фотелями, столами і двома, не допасованими до цілості залізними, військового типу, ліжками. Рококо, шовки, канделябри, картини…
— Ось ми і вдома. Розташовуйтесь, батьку, — говорив Василь. — А тепер би щось пошамать. Зараз, зараз… Влаштуємо… — Він підійшов до переднього, збоку, столика, де стояв телефон і підніс трубку. — Алло! Тут 115. Мороз. Три обіди. Борщ, біфштекс, пюре, салат, кофе, солодке. Окремо. Дякую. Ну, от… — він поклав трубку і додав: — І водочки, розуміється… — Відчинив невеликий, рококового стилю, буфетик. — Є! Браво! Чи пригадуєш, батьку, наш хутір? Тут також хутір, але більший. У нас, було, ковбаса, але й тут знають це діло. А тебе, бачу, здорово ті твої американці… У нас тут лікар… Він тебе огляне, — говорив уривно Василь.