На щастя, брати Морози мають змогу оминути "норму", їх поїздка "особливого відрядження", їх валізи "виняткового призначення"… Подбав про це, наймогутніший з них, спец з Фау, Василь. Ані "певні товариші", ані "священні рубежі" не роблять на них враження. Два дні і дві ночі і вони в Києві.
Київ. Що таке Київ? По-перше, дощенту спалений вокзал, і люди. І їх багато. І так ніби вперше вони їх бачать. Втомлена, зжужмана маса… Стягнуті лиця, зношені одяги. І все обвантажене. Торби, клунки, валізки… І тиша. Мова півтону.
Десята година ранку, над містом, отуди, як Софія, здіймається сонце, вздовж хідників зеленіють дерева. Маси виливаються на майданчик перед вокзалом і розливаються вулицею Комінтерну. Ніде ніяких засобів комунікації, лиш руки і ноги, Іван і його величний брат, з місця обертаються на звичайних носіїв вантажу, їх одяги зім'яті, їх обличчя не миті, їх очі заспані, їх бороди вимагають бритви, а з високого, чистого неба, ллється і гріє, особливо для Києва сотворене сонце, і це додає їм ще більшої картинности.
Брати тягнуться до бульвару Шевченка, повертають вгору Пирогівською і облиті київськими потами, опиняються на Ленінській, звідки вже видно "Роліт" — будинок "інженерів людських душ", тобто письменників, у якому, на третьому поверсі, квартира з цидулкою Андрій Мороз.
Ось воно й є. Нарешті і ті три поверхи за ними, вони вдома, після їх берлінської квартири, все тут зухвало зменшене, цидулка на дверях тримається криво, самі двері поколуплені, ніби вривались до них вломники. І безлюддя. І німа тиша. Після їх бурхливої дороги, це тиха, залишена пристань з легким запахом смаженої цибулі.
Та коли Андрій потиснув ґудзик дзвінка, за дверима озвався вольовий, жіночий голос, що його пізнав навіть Іван. Ольга.
— Хто там? — питав голос.
— Свої! — відповів Андрій. Двері відчинилися і в їх обрамленні, жінка, що нагадує базарну сидуху царського часу. Товста, брезкла, посивіла. Іван, який не бачив її від часу хутора, приголомшений.
— Андрюша! Добро пожаловать! — заговорила жінка… Ніякого здивування, ніякого ура. Мов би повернувся він щойно з прогулянки.
Наперед втягались валізи, за валізами їх власники, мокрий від поту Андрій обняв суху Ольгу.
— А ето кто будєт? — вирвалось у неї дуже безпосередньо, дивлячись на Івана. Іван стояв при дверях, злегка посміхався.
— Та ж Іван! Не впізнаєш? — казав на це Андрій.
— Іван! — викрикнула нарешті Ольга, мов би прокинулась від сну. Її очі збільшились і заблищали.
— Та він же й є, — буркнув той, ніби сам не був цього певен.
Вони обнялись, на щоках Ольги з'явились сльозини… З іншої кімнати вийшов, високого зросту, у розхристаній сорочці юнак, дуже подібний до Ольги в часи Канева.
— Це наш Юра, — казала Ольга. — Привітайся з батьком, — додала вона.
Юнак подав Андрієві руку, Іванові кивнув головою і сказав басом: Очєнь пріятно.
Це і було все. Ніхто нічого не питав, найбільшою увагою користались валізи, Ольга одразу забрала їх під свою команду, Івана забрав Андрій до своєї робітні… Почалось роздягання, вмивання. Ольга готовила сніданок, їли сливе на ходу, Андрій збирався відходити, Іванові вказали на канапу, де він може прилягти. Все це діялось швидко, байдуже, без ніяких розмов.
Навіть Іванові, з його досвідом в'язничного "молчать", це тут видалось дивним, балакуча Ольга, балакучий Андрій стратили мову. Іван ледве видобув з Ольги кілька слів про Петра та його Катерину. Петра забрали в армію й він не вернувся, його чудова Катерина Львівна довго трималася в Києві, пережила навіть німців, але не пережила "наших"… Скінчилася недавно з голоду, як і багато інших, особливо громадян старшого віку.
Але ближчих, детальніших відомостей про це місто Іван так і не зміг дістати. Все заніміло. Навіть не скажуть як перед тим звалась та вулиця. І все таки, єдиним джерелом інформації для Івана, лишилась Ольга. Мовчить, мовчить і враз вирветься:
— Ти, Іване, здається, зовсім рухнув з глузду. Ну, на якого дідька, скажи, ти сюди приїхав? Чи ти знаєш, що з тим нашим Києвом сталося? Його били татари, били німці, але добили аж тепер "наші". Він ще дихає, але його нема. Ти бачив киян? Прокажені. Не торкайсь, стратили голос… Не кажу — український. Про те вже забудь. Але й взагалі. Все заніміло. Тебе тут не припишуть… Де дінешся? Тут, Іване, для тебе нема місця, ніколи не було, а тепер… Навіть не думай. Там ти ще був, але тут нема.