А Іван, що це чув і це бачив, не вірив своїм вухам і своїм очам, що це Андрій. Звідки у нього ця така мова, така тобі замерзла, здавалось, істота і враз отаке диво. Тож над ним двадцять п'ять років діяла злива вогню перетоплення — билось, кувалось, гартувалось. І враз отаке.
Іван здивований, але він глянув на брата і посміхнувся. Брат посміхнувся також. І хитнув головою. Так воно, мовляв, є, не дивуйся.
— Нам сказали, що ти грізний бандеровець, перший з Морозів, що потрапив в таке товариство, чи тобі не соромно? — посміхнувся знов Андрій.
— Ха-ха-ха! — відповів на це легким сміхом Іван.
— Ну от! Ну от! Тепер ми розуміємось, — говорив на це Андрій, — а пригадай хутір. Чи ти думав коли, що з того вийде?
На це Іван не відповів, йому не до жартів, у ньому вирували почуття далеко не жартівливі, здавалось він приймав якесь рішення, на хвилинку запала мовчанка, брати йшли доріжкою молодого березняка, пахло свіжістю зелені, в повітрі відчувалась сила життя, в небі ковтунуватились мишачого кольору хмарини від яких погрожувано громовицею.
— А! — озвався Іван і махнув зневірено рукою.
— Це воно і є, — відповів Андрій, — з таких А складається наше сьогодні, сама психологія. Колись, можливо, з цього будуть сміятися, але тепер… Могли, мовляв, жити, а вони мучились.
— Моя карта бита, — відповів Іван остаточно.
— Стій, стій, стій! — з поспіхом говорив Андрій. — Яке бита…
— Не в моїй це вдачі кивати п'ятами, — бурчав Іван.
— Забудь! Яке п'ятами… Хіба це тільки ти? Мільйони. Пересування місць опору. Те, що тобі казав, то там, в уряді може бути провокація, але й звичайна рада… Забагато того тепер набралось… Тепер висилатимуть вас не лишень до Сибіру, але й розсилатимуть по всьому світі. Аби лиш збутися. Бо шальки ваги їх справедливости перестають грати, вони не знають з якого місця боронити свої позиції. Нема передпілля. Нема зон нейтральних. Сьогодні ти велике цабе, а завтра втікач. Втікатимуть довірені чекісти, діти достойників, танцюристи балету. Дифузія інстинктів — розумієш, що це значить? Світ поділено залізною завісою, але ж світ це не саджавка гнилої води. Його вітри — сьогодні Москва, завтра Вашінґтон… Зірви цю гравітацію, і океани поллються на зорі. Це сказано образно, але в нашому, моєму, твоєму випадку, це неухильна дійсність. Ми мусимо зміняти місця, точки бачення, кути світла і тіней… Інакше ти розчавлений кізяк на дорозі подій. Пам'ятай: люди призначені щось робити, але не призначені це розуміти. Так воно, братику, хоч-не-хоч, є. Отаке то, Іване… Щоб ти знав. Повторяю: тобі тут нема місця, але ти знайдеш багато місця деінде, піди отак по широтах далечах, і зупинись десь, де ще є біла пляма соціалізму, і жий, і жий, сядь перед радіо-скринькою, слухай "Гандзю" з Києва і дивуйсь, що плянета стала такою маленькою… Гей би футбольний мяч, яким може бавитись кожний Іван…
А я лишуся тут… Бачиш? Берізки… Небо… Київ. Я в це вріс… Ген до пупа. Писатиму про щасливе й радісне… Яке мені діло до щастя й радости? Я — механізм, закрутили і крячемо, бо все-таки і тут хтось "з наших" бути повинен, а коли ти потрапиш виконати роль справжнього сина суки, тебе обвішають і тим, і іншим, навіть ковбасами зі "спеціяльного розпредільника"… Га, га, га!
А при цьому хочу сказати, що зі мною також "не харашо", ми вивертались завжди на всі "ізнанкі", що було видно кожний твій нерв, але тепер "пашлі дальше", відрікайсь, зрікайсь… Тікай! Як можеш далі… Ти вже не ти, ти маса… Радянська… Такий тобі коктейль. Отже, я вже коктейль. Додай до цього мої сто-порвані нерви, я вже кандидат до верховної ради Байкова… Но, но, но! Не сприймай це, як секрет. Ніякий це не секрет, ми вже потріпані, ніяке диво… А ти, Іване, йди. Там "вільний світ"… Та Париж, та Рим. Та Ватикани, Бастілії… Мене самого інколи свердлить ревматизм волі, але я вже… Забудь. Не вернеться, загуло, сказало Синє море.
Для Івана така мова — абстракція. За краєм досягнення. Він хотів навіть запитати брата, що він під "вільний світ" розуміє, але здержався, не було б це до речі. Брати йшли нога в ногу доріжкою, криту гравієм, говорили повзнесено, міняли зміст мови, переходили на родинне — Софрон, та Петро… Згадали Тетяну. Іван ж її бачив, розмовляв, сварився… На згадку про неї, Андрій мало не вирвався з себе. Це сестра! А скупий на слова Іван, змушений представити її у всій її теперішні подобі, ген разом з її отаманом Водяним. Така тобі реліквія давнього Запоріжжя, яка все ще, не дивлячись на віки і диктатуру пролетаріяту, тривожить уми і серця його нащадків.