— Братику, То ж це Запоріжжя! І воно все ще дихає! — викрикнув Андрій. — Його величности гвардії капітан і все ще отаман.
Бозна від коли він не був в такому захопленні, але це одразу зникло, як тільки згадали Віру, було видно, що для Івана це рана, краще не торкатися, Андрій це бачив… Одначе, коротко Іван розповів скільки сам знав, а Андрій, щоб сказати щось втішного, вибухнув:
— Звідки ти знаєш? А може вона там є, жива-живісінька, от приїдеш, а вона з квітами. Це ж молодь.
Для Івана виглядало це, як легковажний жарт, але ті слова все-таки діяли. А може… А справді… А що, як… Це було посиленням його рішення, вщухали вагання, він годиться, видиво — жива-живісінька, брало верх… Обговорювали деталі, це вже дрібнички. І був це день середа, двадцять сьомого червня. Для Івана ця дата закована в його пам'ять тяжким молотом тяжкого часу. Він її до кінця життя не забуде.
Верталися брати з цього парку не разом. Андрій відійшов першим, вийшов на Брест-Литовський тракт і повернув направо в напрямку Кіно-Фабрики, де мав справи, а Іван, через півгодини повернув наліво, біля Політехніки піймав трамвай і поїхав до бульвару Шевченка.
А наступного дня, в годинах ранніх, обтяжений валізою, Іван відчалював до Канева. Мов на замовлення, у цих днях, розпочато навігацію Дніпра кораблем "Йосиф Сталін", До причалу проводив Івана Андрій… Товпилось чимало люду, останнім Андрієвим побажанням було: Не барись.
Нема потреби про це казати, Іван це знає, його тут час зведено до годин, він вже в дорозі, а це лиш відхилка і, можливо, навіки прощальна, дуже болюча, бо цим шляхом, бувало, манжалося, а особливо в пам'яті дві такі дороги — листопад 1918 року, коли верталось з німецького полону, і тридцять другого року, коли плив з першого ув'язнення. І цікаво було бачити, як ця ріка на очах мінялася і все на гірше, а тепер ось, це вже зовсім не вона, її замінено чимсь іншим, де ділись її зелені, кучеряві ліси та гаї та багаті поселення, та ситий, соковитий настрій… Куди глянеш — голі скелі, порожні яри там он чудом залишений явір, здається, сам собою здивований, що він все ще тут і все ще зелений. Прощай, голубчику, не згадуй лихом, ти тут не сам такий, на таких більше. Вибач.
Як тільки вступив Іван на цього "Йосифа", так і погруз з місця в гущу дійсности. Кораблик ветхенький, латаний, мабуть ще з тих часів, коли він звався "Святий Володимир", перезваний опісля "Косіором", а тепер ось… Як бачите… Сам… Господи Боже! Не вживай цього імени всує. Дивись он портрет! Він тебе бачить! Все тут, мов з лиця зняте… Зашуране, заношене, пожмакане, все в торбах, торба на торбі, мов би в тому весь зміст їх існування. І все твердо мовчить, аж соромно, хоч би який матюк вирвався.
А чи пригадуєш той самий листопад вісімнадцятого. Чи не цей самий, бува, корабель… Скільки то було гармошки та співу, та реготів, та "далой тиранів", крилось все матом, мов би громом ясним. І де воно ділося? Звідки ці торбоноси?
Хто скаже… Мовчанка й тільки. Ніяких звуків. Лиш сопухи поту, лиш німі погляди і хоча воно літо, а шапки вушанки, та фуфайки, інколи з орденом, а там он валянки — збиті, затоптані, але валянки, зима то минула, а фуфайки так і лишилися, чим їх заміниш, було "все на фронт", а тепер мир… І "побєда"… І літо. Іван в тому, що тобі лорд який, костюм, видно здалека, "западний", на нього гаплять, а той он з орденом Суворова на заяложеній гімнастьорці, чи не збирається ще раз в атаку, дарма, що довкола так мирно, мов би це не люди, а череда худих корів. Все, як слід, гомонить стиха, інколи ворушиться, але ні шпетки захоплення. Лиш чується, мов би розлито тут якусь зневіру, якесь розчарування, на обличчях мов би засохла їдь.
"Йосиф Сталін" посувався вздовж ріки, без поспіху завертав до причалів, когось висипав, когось підбирав, ніяких зустрічей, на причалі. Зарубенці, інвалід з орденом, порушив нагло тишу:
— Ти сматрі! Йоп тваю мать! — Це була реакція на вигляд його села, що лежало в руїнах. Але це не зробило враження, "Йосиф Сталін" плив далі, і так о годині третій, підпливав, Іван бачить здалека, під Канів.
Але чи був це Канів? Коли Іван виступив на його берег, йому, мов би це снилося. Так і не так, все переставлено, нічого на місці, там де була шопа, росте жижавка, де були візники — калюжа, дорога, що вела вверх стала стежкою, але Іван не збирається розглядатися, ані сперечатися, тут би лиш швидше від зору, повертає наліво вздовж берега і там, де колись стояв кіоск з написом "Содовая вода", а тепер калюжка після вчорашнього дощу, повертає направо, а це вже і є та сама Полтавська, на якій то, там далі, "собствений дом Др. Ніколай Лоханскій" під зеленою бляхою, з ґанком і садом. Іванові сниться далі. Так, дім то воно дім і число 26 на ньому ще видно, але він не лишень має за собою тридцять п'ять років давности, але й якусь, видно, пережив він чуму чи трясцю… Де дівся, наприклад, його ґанок? Що сталося з його стінами, вікнами, дверима, дахом? Чому і для чого їх так знівечено? Де дівся той ззаду, до самого яру, сад? Усе це тут, мов би його, хтось злісний подер, пожмякав і викинув на смітник. Живуть тут ще чи не живуть? Дуже мовчазно. Вулиця, як глянь, також порожня. Іван прямує до дверей, не знаходить дзвінка, обережно спочатку стукає, не чує реакції, стукає дужче, напружено слухає, потерпає чи йому відчинять…