Але ось, за тими дверима, якесь шпортання, вони поволі відхиляються, в їх щілині шматок людського обличчя з виразним зарисом носа, з якого вилонився притишений, здається, жіночий голос:
— Вам до кого?
— Чи тут живе Мар'яна Миколаївна Мороз? — запитав швидко Іван, ніби боявся, що той ніс може зникнути.
— А ви хто будете? — запитав той же голос.
— Наперед, чи вона тут, — відповів Іван.
— Вона там… За домом… На городі, — відповіла щілина з носом.
— Я її муж, — відповів Іван швидко.
Щілина збільшилась, у ній появилась жіноча постать в хустині, бліде, широке лице.
— Вона там… На городі… — повторила вона те саме і зробила вигляд, що він може зайти.
Іван ледве кинув "спасибі", підхопив валізу і вмить опинився в коридорчику, який він добре знав, але який видався йому незнаним, направо й наліво двері, навпрост до затилля, куди він негайно вдався і вже здалека побачив жінку у чоловічій, бахматій блюзі з копачем в руці.
Та це ж вона і є. Купа розбитого, сивого волосся. Побачила Івана, рушила йому назустріч, але замість вітатися, лиш сказала:
— Ходімо до хати! — Так ніби це значило — тікаймо. І вже в хаті, головній, бічній, з двома вікнами на город, колишній "дівочій" кімнаті, вони, без єдиного звуку, кинулись в обійми і лишень плечі Мар'яни зраджували, що з нею діється щось надзвичайне, тож-то Іван держав її, мов би зловлену пташку, і боявся, що вона йому вирветься.
А опісля вони, лице в лице, дивилися, не було слів, лиш здивування, великі, каштаново-карі очі Мар'яни повні сліз, тож-то сірі Іванові, не дивлячись на все, світились гнівом, якого він не міг стлумити навіть гостротою цього випадку. Ти все-таки вернувся? — казали без слів очі Мар'яни, мов би перед ними повстання з гробу, а Іванові на це відповідали: вернувся і не вернувся. Це нам лиш сниться. Ось лиш прокинемось і все зникне. І було видно, що в ньому змагається дві грізні стихії — любови й ненависти, ніби вони зударились в одному серці в смертельнім двобою.
Така знайома ця колись затишна й сонячна просторінь, на стінах все ще ті самі почорнілі літографії "Палати Доджів", розкладний стіл, що стояв у їдальні, перемандрував сюди, щоб нагадувать ситість і служити службою кухні з примусом в центрі і разом їдальнею… Так здивування. Нема мови. І знайома тиша, ніби ті решта кімнат порожні… Першим зрозумілим реченням Мар'яни було:
— Ти, мабуть, голодний… А у мене нічого. Дістала он лободи.
Іван, не кваплячись, розкриває свою брунатну валізу. Це шок. Щось нечуване. Консерви. Що це, звідки це? Негайно зашумів примус, негайно накрилась половина стола, появились старовинні, лоханівські дві тарілки з синіми краями — ностальгійний спомин борщів та вареників… Цей стіл, цей стіл, за тією отам стіною… Соковитий баритон доктора, м'яке сопрано Марії Олександрівни, дзвінкий гомін дівчат… Ці стіни все ще цим насичені, далекий відгомін далеких і вже не років а віків, бо все воно відійшло в таку глибину часу, де вже нема виміру навіть коли б це було вчора. Явища можуть до невпізнання мінятися не лишень в розмірах часовості, але й в розмірах уявності людської. Іван з Мар'яною відчували це дуже діткливо, навіть коли про це й не думали, бо їх думка, це їх дочка Віра, про яку Мар'яна боїться питати, а Іван боїться казати.
— Я знаю… Я знаю, — казала по часі Мар'яна.
— Її вже нема. — І Іван поволі, поволі і сказав, як було. А Мар'яна на це казала:
— Я не знаю, чи була б вона тут щасливішою… З тим її минулим.
Єдиною мовою Івана була мовчанка, у якій Мар'яна чула більше, ніж в мові звичайній, але все таки, трохи згодом, він оповів, що з ним сталося на що вже мовчала Мар'яна. У неї лиш раз якось вирвалось:
— Господи святий! — І це все, що вона змогла. Єдина апеляція до єдиної інстанції, яку тільки знала.