— Я ось думаю, Мар'яно, — шепотів він до самого її вуха, — я таки одійти мушу. Ти знаєш… Я перечив… І я не дав на це комусь згоди. І ніколи не дам. Але знаєш, також, що? Ти тут сказала, що місця цього не лишиш. Я донедавна це також твердив і пішов на цю звабу, але ось таке сталося… Я торкнувся такого… Що мене пропекло. І спалило. І я хочу тобі сказати… Можливо, ми якось тут чогось недобачили. Місце то місце. І, можливо, наше… А ось прийшли, відібрали, забрали, зотліли, і загнали до кутика, де ми боїмося стін. Чи ти думаєш, що це вгодне людині місце? Чи так можна і варто жити? Тому я ось що: я хочу ще пожити… І побачити. Кажуть, є ще на цій нашій плянеті світ вільний… Де людину не женуть силоміць куди вона не хоче… І не відбирають їй її людського. Богом даного. Таке є, я це сам бачив. І міг вибрати. Але у нас з тобою, у нашій крові, серці, мозку… Ми приковані до місця, яке од віку було нашим, а разом не нашим. Така, ось бачиш, скорбота. Ми, було, з цим помирилися… Погодилися. Не чіпай мене, залиши мене… Я буду — що хоч буду. Не торкайся. А так воно в людському світі не водиться. Людина людині вовк — християнство-не-християнство, чим більше вона кадить, тим більший вовк, ставить собори, щоб голосніше кричати анатема, коли ти боронишся. Ось таке, Мар'яно, це наше місце. І справа не в тому, чи сидіти в якомусь кутику, на подобу миші і тремтіти, чи тебе знайде кіт, а чи щось робити… Шкода. Я пізнав це запізно… Шкода. Не вернеться. Ще раз шкода. І не тільки за себе, щось в нашій крові не ладно, у великих урядах, на самих верхах, за широкими столами, там воно те. Роблять голод, а кажуть щасливе-радісне, і кричи ура. А тих, що перечать — геть. До сьомого коліна. Їх ідол — біда, їх ідеал — голод. А ми, Мар'яно, з таким не погоджуємось, а тому і місця нам тут годі. Пригадуєш Мишка… Як то він, було… "Тобі, Іване, єдине в Савєтському Союзі місце — Сибір". Царство йому небесне… Чванився Сибіром — дістав Сибір. А щодо мене — вибираю, що знаю, плянета ще не вся Сибір, побачу з іншого боку, як воно зроблено… А тобі… все-таки перейди поки до "них" (Іван мав на увазі Андрія з Ольгою), біля них ще можна, а тут ти, чи видержиш… Сама. Чи дадуть тобі спокій… Довідаються про мене… Ти ж їх знаєш. А я думаю підшукати місце для нас обох. Хотілося б ще разом… Бодай до смерти. Я маю думку… — говорив Іван пошепки і на цьому втих… Чекав в темряві, що вона скаже, їх тіла торкалися, їх серця билися одним тактом, їх кров кружляла в одній каруселі…
А по часі, Іван почув шепіт:
— Ні, Іване, я вже сказала, моє місце тут. А ти йди. Знайдеш що, чи не знайдеш, — знай, я з тобою, як було завжди, як буде завжди… До самої смерти. Усі ті минулі роки, я була тобі, Іване, вірною, не тому, що я з вірних родом, а тому, що ми злиті горем, якого не висловиш… я стала молитись… Мені здається, що десь мусить бути сила більш від нашого горя… Почує вона мене чи не почує, а мені з такою думкою легше, навіть у цій маленькій дірці. Я тут, правда, сама, нікого вже з наших, чужі довкруги люди, але вони не знають мене, я не знаю їх і, здається, вони ще нещасніші, ніж я, бо я все-таки на своєму. Бачу тут матір, батька, сестру… Дорогих Левицьких. Іноді ми тут всі разом за отим он столом… А інколи навіть здається, що життя і сюди вернеться, тож життя є життя, тож воно всесильне. Ще рік-два і, може, будемо ситі, прийдуть люди як люди, а там, може, скинемо й мовчанку.
Мар'яна на цьому замовкла, знайшла Іванову руку, її пальці затиснулись, і це тривало… А ніч йшла, квапилась, мірялась секундами. Плянета, в таких випадках крутиться швидше.
Тож-то наступного ранку, разом із сонцем, почалось вставання, збирання. Корабель мав би відходити зрання, але розкладу не було, тому спішилося. Відходячи, Іван лишав все, що лиш міг — повну валізу, кілька зім'ятих карбованців, стерті п'ятаки, запрану хустину, літнього плаща і навіть спідню сорочку. Все це тут вартість, а він обійдеться… І навіть приємно так відійти… Обтрусити порох взуття.
Погодились, що Мар'яна не буде проводжати, ані виходити на вулицю. Подальше від зайвого ока. Їх прощання тяжке, кілька хвилин заніміння, на обличчях біль, але слів не було. Лиш коли Іван, у одній блюзі, мовби він вийшов пройтися, нестримно відходив, Мар'яна крізь вікно в коридорі проводила поглядом його широку спину, її очі залило й вона стратила зір… Бігла до своєї кімнати плакала вволю.
На причалі Іван чекав ще годину, о восьмій і п'ятнадцять хвилин, це була п'ятниця, двадцять дев'ятого червня, за свіжого ранку, Іван залишив Канів. І його корабель, ніби на диво, звався "Тарас Шевченко".