— Тоді що? Революція? — гримнув Іван.
— Штрайк… Повальний. Все стане, — ласкаво підносив чарку Нестор.
— А тоді що? — шарпавсь Іван.
— А тоді ніщо, — зрезиґновано казав Нестор.
— Здохнути? — клепав своє Іван.
— Яке здохнути, — підносив голову Нестор. — Цілющі джерела. Енергія, роботи. Електронні раби. Сто роботів і сто тисяч "робочого класу" — сито. І ніяких штрайків. Роз'їжджають по Бія-Ріцах, співають "Алілуя", танцюють Рокен-Ролл… "Робочій клас" потрапить також бути "буржуазним класом", для того він "клас".
— Слухайте! Слухайте! А як же Кремль? — невгавав Іван.
— Музей. Звалище мумій. Мощі преподобних, — виразно сміявся Нестор.
А Іван потрясав сивим чубом, таке в його голову не хотіло лізти, навіть підмазане жартом.
— А як же та "наша" справа? — питав він обережно, мов би торкався якоїсь невинности.
Нестор на це мав також рецепту:
— Наша справа давно вже не наша справа, в Ню Йорку, на Іст Рівері, висока будова "Об'єднаних націй", це їх справа. Ми там на списку також…
— А! — тріпнув рукою Іван.
— Після кожного А слідує Б. Це азбука. Кожний грамотний…
— Які там нації! Командує Кремль! — гримнув знов Іван.
— Відкомандував. "Робочий клас". А той за Рів'єру, — говорив Нестор.
Це жарт, Іван розуміє, вертались з прогулянки, насичені думками і травнем, перед ними вечір, ароґантна тиша, марнотравна барвистість, за шпичастими туями обрію стояло сонце, а переходячи річку по розкиданих вздовж глибах каменю, Нестор, між іншим, спитав:
— А як же, Іване Григоровичу, було там з вашими? Чи ваша така операція пройшла їм безболісно?
— Переболіли. Особливо Ольга. Донесли, розуміється. Але Андрій відпекався п'ятьма роками Москви, Василя перенесли на будівництво Атомграду в Сибірі, а Ольга… Її почесним завданням було доносити, що діється біля Андрія. Вона це й робила. Привілеї, вигоди… Але на цей раз зірвалося. "Наговорила їм у вічі правди", як писали недавно… За що нагородили її десятком років Казахстану, минулого року мала вернутися, але не вернулася, ніхто не знає чому, до неї поїхав туди і її синок Юрій, за вдачою, викапана мати, за професією боксер, виступав в Алма Аті, пожинав лаври… Оце і все, що я довідався, розуміється, від Мар'яни, бо ані мій брат, ані син мене не знають… І Бог з ними. Але Ольги шкода, востаннє, коли її бачив, була наскрізь жовч, Андрія ненавиділа, возилася з сином, допускаю, що в тих урядах наробила халепи… Змарнувалось таке життя, хто бачив її за дівоцтва, не повірив би…
Нестор це слухав і чув, такий тобі протокол серця, така тобі панорама чудес, реальність і надреальність, віриться і не віриться і як би воно не було суджено, в остаточному хотілося б бачити це очима доброго. Хто одважиться першим підняти той камінь, що мав би каменувати нас, грішників? Були, які були, є, які є, будемо, як будемо. Так воно виписано на зорях і так вкладено в чудову мозаїку всесвіту, як не повторність, і як не змінність. Це істина. І в пошуках за нею, було проведено і ці останні три дні зустрічі цих протилежностей: Іван — Нестор. Будьмо уважні! Горі серця!
А згодом, коли Нестор виряджався до свого Торонта, та всідав до машини, він, мов би для жарту, казав:
— Знаєте, Іване Григоровичу, було колись на нашій земельці загадкове плем'ячко Інків, і був у них за бога орел, званий Кондором, і приносилось йому багато жертв людської крови, бо вірилось, що в ньому втілено їх бути й не бути. Кожного ранку зносився він на височінь неба, і зносив за собою сонце, і кожного вечора відносив його до бездонної лагуни на відпочинок. Коли Кондор старів і його пір'я починало випадати, він поринав до священного озера в Андах і виринав знову відновленим. Це повторялось багато століть, і думалось, так буде вічно. Але тепер в тих горах не стало Інків, не стало і їх бога Кондора. Одначе сонце далі щодня зноситься на висоту неба і западає до бездонної лагуни на відпочинок.
Так воно є. Будьмо! — тріснув дверцями машини Нестор і пустив мотор.
Іван, широко й довірливо посміхнувся, підніс на прощання правицю, великий, оливкової барви, Шевроле з табличкою ВТУ 095 і муркотом лінивого яґуара потягнувся поміж кущами розцвілого бозу, проминув ворота, повернув направо, подав прощальний сигнал, збільшив швидкість і зник з погляду Івана за кущами черемхи, що росла валом попід коронами берестів.
І на цьому, здавалось би, можна цю розповідь про Морозів вважати закінченою, коли ж то, достеменно, роком пізніше, Нестор Сидорук одержує лист з маркою Ню Йорк 24.5, такого знаменного змісту: "Дорогий Несторе Павловичу! Не писала Вам довший час, бо ми цілою нашою зграєю були вельми зайняті пасією поєднання наших батьків у одну цілість. Ню Йорк, Сан Дієґо, Торонто, Київ, Москва, гужем — гей ухнєм! заповзялися, на зло всім ворогам, вирвати маму з її сідла і перекинути через океан до Канади. Мали діло з драконами, що дихають вогнем і чадом, і тягнулось це повні чотири роки, іноді, здавалось, всі ті зусилля безнадійними, але ось, коли відійшо нарешті в царство тіней геніяльний… (Не будемо під вечір називати його імени), можу сказати, що нам пощастило доконати справжнього чуда. Вона приїжджає, вона буде з нами! Слава! Слава! Слава!