Перемагати приходилось не лишень режим універсальної ослячости, але й століттями нашарованої природи нашої мами, яка за ніякі скарби не годилася лишати Канева, що ми всі дуже гарно розуміли, одначе, не могли зректися думки, що нашим батькам належить право, бодай на схилі їх років, бути разом в нормальних умовах нормальних людей. Тим більше, що наша плянета, ніяк не більша ніж колись було Канів — Київ. Ми забезпечимо її апаратом, який допоможе їй чути й бачити Київ, коли їй лиш захочеться.
Перемога за нами, і якщо Ви, Несторе Павловичу, нас розумієте так, як розуміли завжди, то Ви, разом з Вашою чарівною дружиною, зробите нам ще одну приємність, коли в п'ятницю 28 червня, прибудете на хутір патріярха нашого роду Івана, сина Григора, Мороза, на цей раз в Онтаріо Канади, щоб поділити з нами цю епохальну, сливе неймовірну, подію.
І підписала це бурхливе посланіє своїм лапатим, резолютним письмом, — Віра Мороз-Рокита — Вам завжди вдячна.
І як, скажете, було Нестору Павловичу та його "чарівній дружині", з чогось такого не скористати… А тому, вказаного дня вони виїхали, знаним вам Шевроле на згаданий хутір, де вони, в годинах пообідних, вже застали біля десятка автомашин різних кольорів, різних марок і різних походжень, з табличками від Ню Йорку, через Ню Джерзі, Іллінойс і ген до Каліфорнії, і де вони знайшли місце і для свого Онтаріо… А коли вони з нього тільки висіли, як їм назустріч кинувся мало не весь хутір Морозівка, що на Дніпрі і все сяюче — Віра з її Сашком, тітка Тетяна з уенерівським полковником (тепер генералом) Миколою Івановичем, колишня Мар'яночка, тепер вельможна пані зі своїм інженером летунства Адріяном… А ахів, а охів… А чоломкань. А захоплень. Це ось наша Уляна! Вже аж така? Скоро студентка… Маємо ще й Григора… А як же… Тож обіцяли, Сандієжське видання, в пам'ять прадіда. Щоб ви знали… Земля крутиться.
З окликами й процесією зближалися до хати, по дорозі нові знайомства, — доктор Гута з Джерзі Ситі, —"як шя маєте", pleasure to meet you![32]А! А! Осінчук! Скільки літ, скільки зим! Чи пам'ятаєте? Бункер Берлін-Ангальтербангоф. Пересиджували… Пам'ятаєте? Те велике бомбардування третього лютого. А це, знайомтесь, мій син, також інженер, Тарас. А це… І так далі, і так далі. Годі протиснутись.
А само це місце. То ж не впізнаєш. Де ділась заросла лопухами пустка, куди лиш не глянь — клюмби, пригадуєте, либонь, той "парадний" вхід з прогнилою верандою, тепер це, тіп-топ, оновлене, скляні двері, всеосяжний вхід до сальону і сам той сальон… Пригадуєте? Закопчена кузня, запах мишей… Тепер, лиш гляньте! Новенькі шпалери, чистенькі канапи, легенькі фотелі, тяженькі драперії, а на стінах… Гай, гай! Запорожці, що пишуть султанові і регочуть гей би вітри степу, на зовнішній стіні поміж вікнами, либонь хутір з тополями і синім небом з підписом "Сашко", тож-то головна стіна, над полицями книг — тризуб, масивний, державний, різьблений з дуба.
І ось, у фотелі, під краєвидом хутора з тополями, пані старшого віку, у легкій, літній накидці, буйне біле волосся, високе чоло, старомодного типу окуляри, прямий, делікатний ніс, злегка усміхені, зів'ялі уста. І тут же побіч, також у фотелі, чітко різьблений, колишній Іван Григорович, в новому костюмі, чепурній краватці сірого кольору. При вході Ірини й Нестора, він швидко встав і по-юначому викликнув:
— Ірино Федорівно, Несторе Павловичу — вітаю! І будьте знайомі. Моя сиза голубка… Злетіла з неба… Ще пахне Дніпром! — вказав він церемонно на пані в фотелі.
І треба було бачити цю, звичайно незграбну постать, хто б одважився звати її тепер Іваном Морозом, вже сама її мова змінила звучання, а сірі її очі так збільшились, що нагадували херувима. Виняткове, направду, знайомство і не лишень з "голубкою", що "пахне Дніпром", але й її голубом, який ще недавно ричав пораненим левом при кожному дотику… А коли Нестор брав руку небесної гості, йому здавалось, що це шматок чуда і його голос тремтів від зворушення.
— Мар'яно Миколаївно! Ми стільки про вас чули! Дозвольте до вас бодай доторкнутися, бо не віриться, що ви з нами.