— Доторкайтесь, доторкайтесь! Сама не знаю, чи це не сон, — казала вона весело.
— Вітаємо вас… І будьте як вдома! — говорив захоплено Нестор.
— О! Щодо вдома… Будемо намагатися. Але на це вже ледве чи вдасться, — казала гостя.
— Вдасться, Мар'яно Миколаївно, вдасться! Ми ще повернемось! — вигукнув Нестор з жартом в голосі.
— О! Дай то Боже! Але щось не віриться, — казала поважно гостя.
На це відповіла Віра, що стояла з Сашком при вході.
— Мамо! Вдасться. Повернемось.
На що її мама, збуджена виглядом дочки, якої вона стільки років не бачила і яка так виразно, під кожним оглядом, змінилася, тоном зневір'я казала:
— Дитино. Ти не уявляєш, що там робиться. З ними вже нема мови. Вони дуже сильні.
— Ми також, мамо, дуже сильні, — казала Віра, яка розуміла про кого йде мова.
А її мама хитнула на це головою і притишеним голосом сказала:
— Ми лиш втікачі… Вигнанці.
А Віра підбігла до матері, присіла на поруччі фотелю, обняла її рукою і сливе до її вуха казала:
— Ми, мамочко, почесні вигнанці… Небезпечні вигнанці… Походимо від того вигнанця, що сто років тому казав "встане і розвіє тьму неволі". І він повернувся, ще й як вернувся. А скільки то було. Азія, казарми, п'яні солдати, він сам між ними. Далеко. Тобі твоя подорож сюди взяла дванадцять годин, а його місяці. Нас тут мільйони, куди лиш не глянь, континенти. Бачиш скільки нас ось тут? І які ми. О, мамцю! — і Віра міцно її поцілувала.
І в той час блиснуло кілька гострих світел, три фотоапарати направлено на цю сценку матері з дочкою. Браво! Вирвалось від дверей. Загальне фото! Швидко, спонтанно формувалась група довкруги Івана з Мар'яною, потягнули й Нестора з Іриною, Тетяна височіла в самому центрі, Микола Іванович з орденом "Залізного хреста" біля Тетяни, Віра одразу за матір'ю, молодь спереду, старші ззаду, за фотографів Сашко, Адріян і доктор Гута, щоб опісля змінитися, і собі "вийти" з іншими. Фотографування стало масовим, всі зо всіма групами й поодинці, з’явилось з десяток апаратів і кожний намагався "схопити" гостю, а та розгубилася, намагалася щось сказати, але апарати її заблискали, і їй не залишалось нічого іншого, як скоритися.
Але найгірше, що з нею тут сталося, це коли до всього додалося гостре світло двох прожекторів і з дверей, що ведуть до їдальні, зашумів кіноапарат, яким завзято орудувала внучка гості, також Мар'яна, тепер Прихода, якій допомагала мала Уляночка, правнучка гості, від чого ціла кімната обернулась у муравлище рухливих постатей, з яких кожній хотілося грати в тому якусь ролю і одна лиш гостя до того розгубилася, що почала протестувати:
— Але ж, дітоньки! Що ви, що ви! Для чого це? — Здавалось, вона перелякалася, але до неї підбігла мала Уляночка, яка її мовою, з англійським акцентом, швидко казала:
— Це, бабцю, для гістори… Щоб знали…
Для чого, та бабця, видно, не зрозуміла і Віра, намагалася їй пояснити:
— Вона хотіла сказати — для історії.
— Для історії? — дивувалась бабця. — Яка з нас історія? Діти мої! Ми лиш втікачі… Від нашого лиха. Як вони там довідаються… У нас там рідні…
— Мамонько! Дорогенька! Забудь! Забудь те "вони". Тут є ми. І зараз йдемо обідати, — казала, обнімаючи матір, Віра. — Пані і панове! Прошу скерувати свої стопи до тієї ось кімнати і займати там за столом місце, яке кому найбільш до вподоби, — додала Віра, яка правила тут за господиню.
Цей такий отверезуючий заклик змінив стиль всієї сцени, згасли прожектори, затихли апарати, змінився курс дії, публіка, що заповняла сальон, коридор і веранду, потягнулась у вказаному напрямку. Вставала також і Мар'яна, яка стурбованим тоном говорила до Івана.
— Але, Іване… Я не хотіла б, щоб це десь публікувалось… Ти там був, ти їх знаєш. Там наші рідні…
— Мар'яночко! Не бійся. Все буде добре, — казав на це Іван.
— Нам тут добре… Але там… Але там, — невгавалась Мар'яна.
— Ходімо. Нас там ждуть, — казав Іван і подав Мар'яні руку.
У просторій кімнаті, що мала сполучення з кухнею, за розлогим столом, критим білим накриттям з масою порцеляни, кришталю і іншого такого приладдя, споро гомінкого товариства, очі якого звернені до того он входу, де мають з’явитися спричинники цієї паради… А ось і вони. Висока постать Іванова, на голову нижча Мар'яна… Всі встали… Веремія оплесків… Зривається бравурна мельодія "Ой, злітались орли, славні гайдамаки" із запису капели бандуристів. Іван з Мар'яною займають місця на чолі стола під самим широким вікном, перед ними букет червоних рож, Сашко та Микола Іванович розливають шампанське, а коли всі келихи заіскрились цим благородним питвом, Сашко зайняв своє місце попереду біля Мар'яни, підняв свій келих і тоном, як звичайно, грайливим, сказав: